Глава 10. Холодні бруківки та тепло людської милосердності

Глава 10. Холодні бруківки та тепло людської милосердності

Нічна Одеса, яка з моря здавалася сяючим калейдоскопом казкових вогнів, на ділі зустріла сестер прохолодним, вогким вітром та мовчазним сумом порожніх вулиць. Вереснева ніч поступово вступала у свої права, і солоний прибережний бриз швидко змінився шорстким, пронизливим холодом, що проникав до самих кісток.

Аурелія й Вівіана повільно йшли бруківкою вздовж старовинних будинків, долаючи кожен крок із великим зусиллям. Вони були абсолютно босими. Морські принцеси й гадки не мали, що людям для ходіння по твердій, вкритій дрібним камінням та склом землі потрібне якесь спеціальне взуття. Їхні ніжні, необиклі до таких навантажень ступні пекли від холоду, а шкіра на ногах вкрилася сипучими сирцями. Легкі сукні — рожева на Вівіані та блакитна на Аурелії — зовсім не захищали від нічного протягу.

Дівчата здригалися від кожного подиху вітру. Вони охоплювали себе руками за плечі, намагаючись зігрітися, але незвичне людське відчуття холоду здавалося їм справжнім катуванням.

— Отже... тут, серед цих кам'яних веж, стільки років жила наша мати... — тихо, тремтячи від холоду, мовила Аурелія, розглядаючи високі темні вікна зачинених крамниць. — Але чому, Вівіано? Чому вона ніколи не намагалася повернутися до нас? Чому залишила нас у підводному палаці?

Вівіана сумно скрестила руки на грудях, її рожева сукня тріпалася на вітрі, а губи зблідли від нічної свіжості.

— Я не знаю, Ауреліє... — пригнічено відповіла старша сестра. — Можливо, вона не могла повернутися. Можливо, людський світ міцно тримає тих, хто ступив на його берег. Але зараз це не має значення. Ми шукаємо її кілька годин, і поки що марно... Місто надто велике. Завтра продовжимо пошуки, а зараз нам потрібно десь заночувати. Ми просто замерзнемо насмерть на цьому камінні.

Вони звернули у вузький, напівтемний одеський дворик, де вздовж стін росли дикі кущі, а біля дверей підвалів сушилася білизна. Раптом під великим навісом біля сміттєвих баків дівчата помітили дивну споруду із залишків картонних коробок та старих ковдр. Звідти лунало гучне, ритмічне хропіння.

Аурелія, не знаючи людського страху та не розуміючи соціальних відмінностей цього світу, обережно зробила кілька кроків уперед і нахилилася до коробки.

— Дідусю?.. — кликнула вона своїм ніжним, мелодійним, мов дзюрчання джерельної води, голосом.

Хропіння раптово обірвалося. З-під купи обшарпаного мотлоху підвівся літній чоловік. На ньому був брудний, зношений пальто, сива кошлата борода й запечені від морозу й скрути руки. Це був звичайний міський безпритульний, який уже багато років жив на вулицях Одеси. Він протер очі, подивився на постаті перед собою й від здивування аж рот розкрив. Перед ним у напівтемряві стояли дві неймовірно красиві дівчини з сяючим волоссям та пронизливими очима, які виглядали мов янголи, що спустилися з небес.

— Ау-у-у... — здивовано протягнув дідусь, кліпаючи очима й намагаючись зрозуміти, чи це не сон. — Оце так диво... Які прекрасні панянки! Ви що, красуні, заблукали у нашому місті?

Вівіана зробила крок уперед, прикриваючи молодшу сестру, і стримано мовила:

— Так... Ми заблукали. І ми дуже змерзли. Нам потрібно десь сховатися від цього холоду хоча б до світанку.

Безпритульний опустив погляд донизу й із жахом побачив їхні босі, змерзлі ноги на холодному камінні.

— Ах-х-х, бідняжки... — зітхнув дідусь, і в його давніх, утомлених очах спалахнула щира людська жалість. — Треба ж таке... У нашому місті, виявляється, є такі самі бідні та нещасні, як і я. Без взуття, без даху над головою... Ну нічого, дівчатка. Я вас не покину. Я проведу вас до тітоньки Еліни, у підвал. Вона жінка сувора, але добра. Там є тепло, і ви зможете спокійно переспати ніч. Ходімо!

Бродяга важко підвівся з коробки, опираючись на дерев'яну палицю. Його суглоби крутило від старості. Аурелія миттєво підскочила до нього й дбайливо підхопила під лікоть, допомагаючи встати.

— Спасибі вам велике, дідусю! Ви такий добрий! — щиро посміхнулася вона своєю сяючою, неземною посмішкою.

Старий здивовано подивився на дівчину. Його вже багато років ніхто не торкався з такою ніжністю й повагою, ніхто не називав «добрим».

— Нема за що, красуне... — зворушено пробурмотів він, витираючи носа рукавом. — Ви якісь незвичайні... Наче з казки втекли.

Чоловік повільно повів їх через кілька заплутаних двориків до старого, напівзруйнованого будинку. Вони спустилися низькими кам'яними сходами у вогкий, але теплий підвал. Там дихало житлом: у кутку горіла невелика гасова лампа, пахло сушеними травами, старими речами та гарячою їжею.

За невеликим дерев’яним столом сиділа літня жінка — тітонька Еліна. Вона була вдягнена в брудний, латаний одяг, її обличчя вкривали глибокі зморшки, але очі дивилися мудро й уважно. У великому чавунному казані вона саме мішала гарячий, простий овочевий суп.

— Еліно, приймай гостей! — мовив безпритульний, заводячи дівчат. — Це бідні сироти, заблукали, геть змерзли й ходять босі. Приюти їх на ніч, пропадуть же на вулиці!

Тітонька Еліна підвела очі, суворо оглянула дівчат з ніг до голови й зупинила погляд на їхньому тонкому, але дивовижно красивому вбранні та босих ногах. Вона одразу помітила, що ці дівчата — зовсім не звичайні жебрачки. У кожному їхньому русі відчувалася шляхетність. Prote, не ставлячи зайвих запитань, стара жінка лише важко зітхнула й мовила:

— Ох, бідні душі... Проходьте. У моєму підвалі місця небагато, але я приючу вас безкоштовно. Сідайте до столу, хоч супу гарячого поїсте.

Вівіана зайшла всередину й із легким шоком озиралася навколо. Вона, королівська донька, яка звикла до мармурових залів, кришталевих стель та сяючих коралів, опинилася у брудному, напівтемному підвалі з павутинням на стелі. Проте тепло, що виходило від печі, та щирість цих знедолених людей виявилися важливішими за розкіш.

Еліна налила у дві глиняні миски гарячого супу й поставила перед дівчатами.