Глава 9. Сльози у темряві та вірність серця

Глава 9. Сльози у темряві та вірність серця

Нічна Одеса лисніла від вечірньої прохолоди, коли Поліна бігла знайомими брукованими вулицями, не розбираючи дороги. Гарячі сльози застилали очі, малюючи у темряві розмиті плями від ліхтарів та сяючих вивісок кафе. Серце дівчини калатало від болю та образи, які розривали її зсередини. Відштовхнутий жест Микити, його холодний погляд і порожнеча в очах, коли вона намагалася бути ближчою, стояли перед нею мов вирок.

Не тямлячи себе від горя, Поліна піднялася на третій поверх старовинного будинку й з усієї сили вп'ялася пальцями в дверний дзвінок.

Двері швидко відчинила її найкраща подруга Катя — життєрадісна, стильна й гостра на язик брюнетка, яка завжди звикла бачити Поліну спокійною та врівноваженою. Побачивши на порозі заплакане обличчя подруги з розмазаною тушшю та здригаючимися плечима, Катя на мить заніміла, а потім злякано сплеснула долонями.

— Полю?! Боже мій, що сталося?! На тобі ж лиця немає! — вигукнула Катя, миттєво затягуючи дівчину до передпокою й щільно зачиняючи двері.

Поліна навіть не змогла відповісти. Вона лише безсило опустилася на м'який пуфик біля дзеркала, закрила обличчя долонями й гірко, вголос заридала. Зошит із конспектами з корабельних двигунів, який вона так дбайливо несла до Микити, глухо впав на підлогу.

Катя швидко принесла склянку води, опустилася перед подругою на коліна й обережно взяла її за тремтячі руки.

— Ну ж бо, випий ковток... Заспокойся, прошу тебе. Хто тебе так образив? Кажи негайно!

Випивши трохи води й важко перевівши подих, Поліна, шмигаючи носом, нарешті витиснула з себе крізь сльози:

— Це... це Микита...

— Що?! Знову цей ваш Микита?! — Катя здивовано згорувала брови, а в її голосі одразу з'явилися гнівні нотки. — Що цей ботан уже втнув?! Ти ж казала, що йдеш до нього з конспектом, щоб нарешті нормально поговорити й провести вечір разом!

— Я... я так і зробила... — Поліна витерла щоки тильною стороною долоні, і її голос затремтів із новою силою. — Я прийшла, намагалася бути милою, допомогла йому, сіла поруч... Катю, я навіть спробувала його обійняти, поцілувати! А він... він просто відштовхнув мене! Відсунувся, наче я якась чужа, і сказав, що йому незручно і що він не в настрої!

Катя від почутого аж рот розкрила від обурення. Вона підхопилася на ноги й почала емоційно ходити кімнатою, розмахуючи руками.

— Та він що, взагалі глухий і сліпий?! Ти до нього з усією душею, бігаєш за ним вже скільки часу, печеш ті пироги, вчиш із ним його нудні креслення, а він тебе відштовхує?! Ну це вже занадто!

— Це ще не все... — пригнічено прошепотіла Поліна, опустивши голову. — Ти б знала, що з ним коїться... Він абсолютно втратив глузд. Він цілий день марить якоюсь русалкою! Справжньою русалкою із синім хвостом!

Катя завмерла посеред кімнати, кліпаючи очима, ніби не чула того, що щойно сказано.

— Зачекай... Якою ще русалкою? Ти жартуєш?

— Я б хотіла, щоб це був жарт! — з розпачем вигукнула Поліна, і нові сльози знову потекли по її щоках. — Він сьогодні в університеті доказував усім, що вчора врятував біля скель якусь морську істоту з синім хвостом! Казав, що тримав її на руках, що вона плакала, як людина... А після пар він змусив нас з Ігнатом їхати на ті слизькі скелі й дві години шукати її у воді! Вона не виходить у нього з голови!Він дивиться крізь мене, Катю! Для нього існує лише ця його вигадана, божевільна казка!

Катя важко зітхнула, сіла поруч із подругою на диван і міцно обняла її за плечі. Її обличчя стало суворим та рішучим.

— Полю, послухай мене зараз дуже уважно, — твердо мовила Катя, дивлячись подрузі прямо в очі. — Ти гарна, розумна, чудова дівчина. За тобою пів нашого потоку хлопців готові бігати! А ти причепилась на Микиті. Ну подивися на нього об'єктивно! Він же занудний ботан-інженер, який цілодобово сидить над своїми кресленнями двигунів, а тепер ще й, здається, остаточно з'їхав з глузду через сонячний удар та свої русалочі сни! Навіщо він тобі такий потрібен? Кинь його! Забудь про нього взагалі! Він не вартий жодної твоєї сльозинки. Знайди собі нормального хлопця, який буде носити тебе на руках, а не шукати риб у морі!

Поліна здригнулася від цих слів. Вона подивилася на найкращу подругу крізь затуманені сльозами очі, і в її погляді замість розпачу раптом спалахнув глибокий, щирий захисний вогонь. Дівчина випростала спину й похитала головою.

— Що... що ти таке кажеш, Катю?! — з болем, але дивовижно твердо заперечила Поліна. — Як ти можеш так говорити про нього?!

— Я кажу правду, яку ти не хочеш бачити! — випалила Катя.

— Ні, це не правда! — Поліна підхопилася з дивана, гаряче заперечуючи. — Микита — не «занудний ботан»! Він найкращий, найдобріший і найчесніший хлопець із усіх, кого я знаю! Він розумний, щирий, він завжди готовий прийти на допомогу... Ти не бачиш, як сяють його очі, коли він мріє про свої кораблі! І він... він моя перша любов! Серцю не накажеш закрутити роман із комусь іншим, розумієш?! Він саме у моєму смаку — такий трохи сором'язливий, добрий, зі своїм внутрішнім світом... Я кохаю його саме таким!

Катя опустила руки, бачачи, наскільки глибокі почуття подруги. Вона лише співчутливо зітхнула:

— Але ж Полю... він любить вигадку. Він шукає того, чого не існує.

Поліна стиснула кулаки, витираючи залишки сліз із блідого обличчя.

— Навіть якщо зараз він заблукав у своєму тумані... я не здамся. Можливо, він просто надто добрий і так близько до серця взяв якусь дивну пригоду на морі. Але я докажу йому свою любов! Я буду поруч, я допоможу йому повернутися до реального життя. Я змушу його зрозуміти, що справжнє щастя і справжня любов — тут, на землі, поруч із ним, а не в морських глибинах.

Катя знову підійшла до Поліни й лагідно обійняла її, розуміючи, що переконати закохану дівчину неможливо.

— Ох, яка ж ти вперта, Поліно... — тихо прошепотіла Катя. — Добре. Я просто дуже хочу, щоб ти була щасливою. Але обіцяй мені, що не дозволиш йому остаточно розбити твоє серце.