Глава 8. Тінь суму та чужі почуття

Глава 8. Тінь суму та чужі почуття

Вечірня Одеса поступово занурювалася у сутінки, заливаючи старовинні дворики теплим оранжевим світлом ліхтарів. Проте в душі Микити панував суцільний туман. Повернення додому після кількох годин марних пошуків біля сонячних скель стало для нього важким ударом. Всі надії, якими він жив упродовж цього дня, розбилися об мовчазну, порожню морську гладь.

Хлопець повільно зайшов до квартири, зняв зношені кросівки й опустив голову. Його розсіяний, сумний вигляд одразу привернув увагу бабусі Оксани, яка якраз виходила з кухні з рушником у руках. Стара мудра жінка зупинилася, уважно подивилася на онука через свої круглі окуляри й сумно зітхнула. Вона знала цю дивну тугу — тугу серця, яке прагне чогось неземного, але сподівалася, що хлопець просто втомився.

— Ох, Микиточку... — лагідно мовила бабуся Оксана, підходячи ближче й торкаючись його плеча. — По обличчю бачу, що нікого ви там не знайшли. Нічого, внучку... Може, воно й на краще, що ти її більше не побачиш. Море має свої закони, а люди — свої. Не треба шукати те, що належить глибині.

Микита зупинився, поправив на носі окуляри для зору, за якими ховалися його світлі, пронизливі й сповнені болю очі, та з тихим відчаєм подивився на бабусю:

— Бабусю, ти не розумієш... Вона була не просто істотою з казок. Вона була особливою, неймовірною... Мені здається, що я... що я без тями...

Він не встиг договорити слово «закохався», як у тиші передпокою раптом гучно й наполегливо пролунав дверний дзвінок.

Бабуся Оксана перервала онука, подивилася на двері, а потім м'яко, але повчально мовила до Микити:

— Ось бачиш, хто насправді до тебе небайдужий. Це Поліна прийшла, я у вікно бачила. Вона дбає про тебе, поруч із тобою щодня. Відчини, проведи з нею час, поговоріть... і нарешті забудь про ту русалку. Перестань катувати своє серце вигадками.

З цими словами бабуся погладила його по спині й повільно пішла до своєї кімнати, залишивши хлопця сам на сам із його сумнівами.

Микита завмер перед дверима. Справа від бабусі звучали логічно. Можливо, вона мала рацію? Можливо, виснаження, спека й штормовий вітер зіграли з ним злий жарт? Може, йому просто наснилися ті браконьєри, гострий ніж, срібляста кров на синій лусці й те, як він особисто ніс принцесу на руках до води? Все це здавалося надто чарівним, щоб бути правдою у звичайному житті.

Важко зітхнувши, хлопець відчинив двері.

На порозі стояла Поліна. Вона вже змінила свій шкільний чи університетський одяг на легку літню сукню, а в руках тримала товстий зошит із лекціями. Дівчина мило, трохи ніяково посміхнулася, дивлячись на нього знизу вгору.

— Привіт, — серйозно й стримано мовив Микита, відступаючи вбік.

— Ну привіт, шукачу русалок... — жартівливо, з теплою інтонацією обізвалася Поліна, намагаючись розрядити напругу. — Пробач, що без попередження. Ти не допоможеш мені з конспектом із корабельних двигунів? Я там пару формул зовсім не зрозуміла.

— А... ну так, звісно, проходь, — винувато пробурмотів Микита, зачиняючи двері. — Будеш щось пити? Чай чи воду?

Поліна сяяла від щастя. Вона сприйняла його запрошення як шанс наблизитися до нього, пробити стіну цієї дивної задумливості.

— З великим задоволенням! Тільки разом із тобою, — грайливо відповіла вона, проходячи до його кімнати.

Вони сіли за великий письмовий стіл, завалений кресленнями, підручниками та моделями кораблів. Поліна розклала конспект і почала щось захоплено розповідати, розпитувати про формули, але Микиті було невимовно сумно.

Незважаючи на всі зусилля, Полінині слова звучали для нього мов віддалений шум. Дівчина з синім хвостом і світлим поглядом просто не виходила з його голови! Поки його рука механічно виводила розрахунки в зошиті Поліни, перед очима стояв той самий момент: прохолодна солона вода, дотики сяючої луски й ніжна, налякана дівчина, яка дивилася на нього з глибини так, ніби він був усім її світом.

Поліна помітила його відсутній погляд. Їй набридло грати роль учениці. Прагнучи привернути його увагу до себе, дівчина тихо відклала ручку, присунулася ближче й обережно поклала свої руки йому на плечі, намагаючись обійняти хлопця. Вона нахилилася, розраховуючи на ніжний поцілунок, який мав би розвіяти всі його дивні фантазії.

Але Микита відреагував миттєво й неусвідомлено. Від відчуття чужих обіймів його тіло напружилося. Він різко відхилився назад, знявши її руки зі своїх плечей, і знічено опустив очі.

— Поліно... вибач. Не треба, — тихо й холодно мовив він. — Мені правда дуже незручно. Я сьогодні взагалі не в настрої...

Ці слова вдарили Поліну прямо в серце. Наступна секунда здалася їй вічністю. На її обличчі спалахнула гірка образа, а в очах забриніли гарячі, пекучі сльози. Вона зрозуміла: він відштовхнув її.

— Зрозуміло... — тремтячим голосом мовила дівчина, швидко підхоплюючи свій зошит зі столу. — Пробач, що заважала.

Не чекаючи на відповідь, Поліна розвернулася й майже бігцем вискочила з кімнати. Вона промчала через передпокій, гупнула вхідними дверима й вибігла в темний одеський дворик.

Біжучи вулицею, вона витирала сльози, що котилися по щоках, і з болем вигукувала сама до себе:

«Чому? Чому він так зі мною?! Невже це все через ту дурну, вигадану русалку?! Нічого... Я все одно не віддам його якійсь морській казці! Я доведу йому свою любов і змушу його забути про все це!»

У кімнаті знову запанувала тиша. Микита довго сидів біля відчиненого вікна, слухаючи, як шумить нічне місто. Йому було шкода Поліну, він не хотів її образити, але брехати власному серцю більше не міг.

Хлопець підійшов до ліжка й знесилено впав на нього, випроставшись і дивлячись у темну стелю. Він зняв окуляри, потeр втомлені очі й тихо прошепотів у порожнечу:

— Будь ласка... Нехай це буде не сон. Ти існуєш... і я обов'язково тебе знайду.

Він заплющив очі, у той час як за вікном, на вкритому нічною темрявою Одеському березі, дві колишні русалки в людських сукнях робили свої перші, невпевнені кроки по сухій землі.