Глава 5. Сонячні скелі та гіркі сумніви

Глава 5. Сонячні скелі та гіркі сумніви

Наступний ранок в Одесі видався дивовижно яскравим і теплим. Промені ранкового сонця щедро заливали бруковані вулички золотом, а вологе морське повітря пахло щастям, квітучими садами та відпочинком. Проте для Микити цей день розпочався з важкого почуття нерозуміння. Тінь минулого дня не відпускала його ні на мить, а обіцянка, дана самому собі вночі — знайти дивовижну русалку — палала в грудях гарячим вогнем.

Уже на першій перерві в університеті Микита не втримався. Зібравши біля вікна у високому світлому коридорі своїх найближчих друзів, він наважився виплеснути те, що розривало його зсередини.

Його найкращий друг, веселий і зазвичай безтурботний Ігнат, слухав розповідь із відкритим ротом, але з кожним новим словом на його обличчі все виразніше розпливалася широка скептична посмішка. Поруч стояла Поліна — струнка дівчина з довгим темним волоссям і уважним, ніжним поглядом. Вона слухала Микиту з наростаючим хвилюванням, і чим палкіше він описував синій хвіст, сяючу луску та врятовану дівчину з дивовижними очима, тим більше туги з'являлося в її погляді.

— ... Вона плакала, розумієте?! Це була не якась велика риба чи тюлень! Це була справжня дівчина-русалка! — гаряче доводив Микита, активніше жестикулюючи. — Я тримав її на руках, відчув її дихання! Вона існує!

— Микито, друже, ти мене лякаєш, — нарешті перебив його Ігнат, похитуючи головою і стримуючи смішок. — Ти взагалі скільки годин учора спав над тими кресленнями корабельних двигунів? Тобі просто згарячу щось здалося від утоми та сонячного удару. Ну які русалки у двадцять першому столітті біля нашої Одеси?

Наступної миті Поліна тихо зробила крок уперед. З виразом глибокого співчуття та тривоги на обличчі вона простягнула тонку долоню і приклала її до чола Микити.

— Хлопче, у тебе випадково немає гарячки? Ти точно добре почуваєшся? — м'яко й тихо запитала вона, шукаючи відповіді в його очима. — Можливо, тобі варто піти додому й трохи відпочити?

Цей жест стало останньою краплею. Микиту охопила хвиля гострої образи та гніву. Він різко відступив назад, знявши руку дівчини зі свого чола.

— Я не божевільний і не хворий! — злісно вигукнув він, і його світлі очі спалахнули упертим вогнем. — Ви мої друзі, а поводитеся так само, як усі! Чому ви мені не вірите?! Я знаю, що бачив!

Поліна від несподіваного спалаху Микити здригнулася й зблідла. Їй було невимовно боляче спостерігати, як хлопець, до якого вона вже не перший рік плекала глибокі, але таємні почуття, так палко марить якоюсь вигаданою підводною істотою. Кожне його слово про «красу та ніжність» загадкової русалки ранило Поліну прямо в серце. Вона відчувала гіркоту від того, що Микита дивився крізь неї, не помічаючи справжньої дівчини, яка була поруч і готова була віддати йому все своє тепло.

Побачивши, як сильно спалахнув Микита і як засмучилась Поліна, Ігнат миттєво змінив тон. Він зітхнув, виставив уперед долоні й дружньо плеснув Микиту по плечу.

— Добре-добре, брате, пробач! Переборщили, з ким не буває, — спокійно й серйозно мовив Ігнат. — Якщо ти кажеш, що це правда — я з тобою. Давай так: одразу після пар ми разом поїдемо на ті скелі й особисто перевіримо твою затоку. Якщо твоя магічна красуня там — чудово, я сам перепрошу. Якщо ні — ти просто пообіцяєш нам нарешті виспатися. Згода?

Микита важко зітхнув, але погодився:

— Згода. Дякую, Ігнате.

Одразу після завершення лекцій компанія виручила до моря. Сонце стояло високо в зеніті, розпалюючи повітря й змушуючи морську гладь блищати тисячами діамантових іскор. Стежка пролягала вздовж крутого обриву, де серед зелених кущів та диких трав відкривався приголомшливий краєвид на безкрайній синій простір Чорного моря.

Вони спустилися до небезпечних, порізаних хвилями скель — саме туди, де вчора стояв той самий браконьєрський катер. Поліна йшла позаду, мовчазна й пригнічена. Їй до сліз було прикро через цю дурну поїздку. Вона дивилася, як Микита відчайдушно видивляється щось у воді, і відчувала, як прірва між ними стає дедалі більшою.

Хлопці обережно перебиралися з одного слизького каменя на інший. Микита ставав на самісінькі краї круч, де піна від прибою лоскотала взуття, і пильно вдивлявся крізь кришталево прозору воду у підводний світ.

— Ауреліє... — тихо, майже беззвучно ворушив він губами, хоч досі не знав її справжнього ім'я.

Вони пропекли на пекучому сонці понад дві години. Ігнат сумлінно допомагав шукати, заглядаючи в кожну розселину між камінням та навіть спускаючись до самого урізу води, але море залишалося мовчазним. Окрім зграйок дрібних бичків, сріблястої кефалі та кількох медуз, у прозорих хвилях не було жодного натяку на синій хвіст чи сяючу луску.

— Микито... — нарешті тихо обізвалася Поліна, підходячи ближче й м'яко звернувшись до нього. — Може, досить? Сонце вже сідає, а ми тут шукаємо те, чого немає. Будь ласка, ходімо назад.

Микита зупинився на високому камені, важко дихаючи від утоми. Його серце стискалося від розчарування. Вода перед ним була порожньою.

— Вона була тут... Я точно знаю, — тихо мовив він, не зводячи очей із синьої глибини.

— Хлопче, ми чесно шукали, — спокійно підтримав Поліну Ігнат. — Можливо, вона просто попливла далі. Або... це справді був лише сон чи видіння. Зрозумій Поліну, їй теж важко на все це дивитися.

Микита подивився на Поліну й помітив у її очах сльози та образу, яку вона так ретельно намагалася приховати. Йому стало ніяково перед друзями, але в глибині душі вогонь віри не згасав. Він був упевнений: вона не зникла назавжди. Вона обов'язково повернеться, адже той погляд, яким вона дивилася на нього з води перед тим, як поплисти на глибину, не міг бути брехнею.

— Добре, повертаємося, — нарешті мовив Микита, спускаючись зі скелі. — Пробачте, що вигадав для вас цю поїздку.

Він ішов попереду, а друзі йшли слідом. Проте Микита щохвилини озирався назад, на сонячні хвилі Чорного моря. Він не знав, що саме в цей момент глибоко під водою, ховаючись від людських очей у темних печерах, дві русалки вже віддавали свої хвости магії чаклунки, готуючись зробити крок на людський берег. І їхня зустріч була лише питанням часу.