Глава 4. Одеські тумани та голоси серця

Глава 4. Одеські тумани та голоси серця

Сонце поступово хилилося до заходу, малюючи ніжні рожево-золотаві смуги над Одеським заливом. Одеса того дня дихала особливим, прибережним затишком: вузькі бруковані вулички, затінені розлогими платанами, дихали теплом, а з боку Приморського бульвару та пасажу долинав легкий аромат свіжезвареної кави, солоного морського бризу та квітучої акації. Це місто завжди мало власну душу — гамірне, переповнене сміхом, історіями та прадавнім шармом, воно вирувало життям під лагідним південним небом.

Проте двадцятирічний Микита, ідучи знайомими вулицями в самому серці Одеси, зовсім не помічав цієї краси. Усі його думки були десь далеко — на глибині Чорного моря. Події того ранку на катері браконьєрів здавалися дивовижним, магічним сном, але біль у власних руках, якими він тримав знесилену дівчину з сяючим синім хвостом, підтверджував: це була щира правда.

Він досі чув її прискорене дихання, бачив її перелякані, але такі чисті й світлі очі, і згадував, як шовковисте руде волосся липло до його мокрих плечей. З того моменту Микита ніби перебував у густому тумані. Навіть у своєму морському університеті, де він навчався на інженера кораблебудування, хлопець не міг зосередитися на лекціях. Формули, креслення та розрахунки міцності корпусів, які раніше так захоплювали його розум, тепер здавалися порожнім звуком. Викладачі помічали його розсіяний погляд, а одногрупники лише знизували плечима.

Навіть Полина — мила, старанна дівчина з його потоку, яка вже довгий час таємно зітхала за Микитою і намагалася привернути його увагу, підсівши після пар, — залишилася непоміченою. Вона щось захоплено запитувала про нове креслення, але Микита лише знічено посміхнувся, пробурмотів щось невиразне й швидко попрощався, поспішаючи додому. Його серце і думки були назавжди зайняті тією, чийого імені він навіть не знав.

Старовинний одеський дворик із різьбленими дерев’яними балконами й довгими мотузками для білизни зустрів його звичним домашнім шумом. Микита був середньою дитиною у великій та дружній родині. Коли він відчинив масивні двері квартири, з кухні одразу долинув неймовірний аромат свіжого українського борщу з пампушками та духмяними травами.

— Микито, це ти? Швидше мий руки й сідай до столу! Усе вже охолоне! — гукнула з кухні мати, Марічка — статна, добросердна жінка з теплим голосом, яка тримала на собі весь порядок у домі.

За великим дубовим столом уже зібралася майже вся родина. Поруч із батьком сидів старший брат Микити, двадцятичотирирічний Олександр — високий, статний моторист, який повернувся з рейсу. Навпроти крутилася молодша сестра, чотирнадцятирічна Тетяна, яка без упину розповідала про свої шкільні пригоди. На чільному місці величаво сиділа бабуся Оксана — найстарша в роду, сива, з проникливими очима, яка знала безліч прадавніх українських переказів, пісень та легенд про морських істот.

Микита мовчки посміхнувся родичам і сів на своє місце. Марічка поставила перед ним паруючу тарілку, але хлопець лише поволі крутив ложкою в борщі. Його мовчанка та задумливість були надто помітними.

— Що з тобою сьогодні, синку? На навчання наче не жалівся, — лагідно запитала мати, придивляючись до нього.

Микита вагався. Серце калатало, вимагаючи виплеснути таємницю, яка не давала йому дихати. Він подивився на бабусю Оксану й тихо запитав:

— Бабусю... а ті давні легенди про русалок, що ти нам у дитинстві розповідала... Вони всі правда? Вони справді лихі й небезпечні для людей?

У кімнаті на мить запанувала тиша. Бабуся Оксана повільно відклала ложку й уважно подивилася на онука.

— Казки це все, Микито, — усміхнувся старший брат Олександр, плеснувши його по плечу. — Хлопче, тобі двадцять років, які русалки? Менше треба над кресленнями сидіти!

— Це не казки! — раптом випалив Микита, не втримавшись. — Я сьогодні бачив її! На власні очі! Браконьєри впіймали її в сіті біля скель, а я... я захистив її, витягнув із сіток і відніс назад у море на руках! Вона мала справжній синій хвіст і... вона плакала, як людина!

Батько родини від таких слів зненацька поперхнувся шматком хліба і сильно закашлявся. Його обличчя почервоніло, і Олександр швидко підхопився з місця, міцно погладивши батька по спині, щоб той откашлявся.

— Що ти таке верзеш, Микито?! — розгнівано й злякано вигукнула мати Марічка, сплеснувши руками. — Надивився на сонце чи що?! Щоб я більше ніколи не чула від тебе подібних дурниць! Русалки, якщо вони й існують у морських глибинах — це прадавнє зло! Вони дурять голови юнакам, затягують у виру й утоплюють! Море не вибачає тих, хто вірить у їхні чари! Забудь про це негайно і навіть не думай наближатися до тих скель!

Микита опустив голову. Він розумів, що переконати матір чи брата неможливо. Але бабуся Оксана мовчала. Вона не сварила онука й не сміялася з нього. Її мудрі, глибокі очі помітили те, чого не бачили інші: Микита говорив не про міфічного монстра з казок. У його очах палав особливий, чистий і невинний вогонь. Мудра бабуся одразу здогадалася — її онук, який ніколи раніше не пізнав справжнього кохання, без тями закохався в цю морську дівчину. Оксана знала з давніх переказів, що русалки бувають різними: одні несуть руйнацію від образу, а інші — обдаровані особливою ніжністю та чистою магією. Проте вона вирішила промолчати при всіх, щоб не накликати на хлопця ще більшого гніву матері.

Вечір минув у важкій мовчанці. Коли родина вляглася спати й будинок поринув у тишу, Микита довго лежав на своєму ліжку, дивлячись у темну стелю. Напроти, на своєму ліжку, лежала бабуся Оксана. Хлопець сподівався пошепки розпитати її докладніше про підводних жителів, але бабуся вже голосно за хропіла, спокійно спичйі після важкого дня.

Микита зітхнув і підклав руки під голову. Ніч була тихою, лише крізь відчинене вікно долинав далекий шум прибою та запах солоної води.

Він лежав, зовсім невинний юнак, який досі не знав, що таке жіноче ласка і перше кохання, і згадував кожен згин її обличчя. Як там вона зараз? Чи гоюється її поранений хвіст у холодній воді? Чи пам'ятає вона його очі так само сильно, як він пам'ятає її?