Благословенний край
Притчі у віршах: Про вічне
«Господь дав — Господь і забрав»
Один чоловік престарілий доньку свою поховав,
Тут поряд, в сусідній квартирі, він з нею удвох проживав.
Тепер він самотній в скорботі, хоча і не нарікав,
Знав, що назавжди втратив кровинку свою, й сумував.
З глибокої в серці печалі в саду він часто бував,
Та квітку одну незвичайну глядів й не так сумував.
На кущі вона лише єдина, але дуже прекрасна цвіла,
Колір світлий та ніжний на диво, та на радість перехожим росла.
Садівник для чоловіка зберігати її обіцяв.
Для скорботного серця утіха — розумів він це і шанував.
Бідний батько вважав оцю квітку не інакше, як власність свою,
І щодня він плекав у собі думку: «Не зірвуть оцю радість мою».
Дня одного зірвали цю квітку на кущі, що так гарно цвіла,
Зникла радість єдина та втіха, що в садочку для нього росла.
Что накоїв оцей садівник? І навіщо він квітку зірвав?
Опустів краєвид мальовничий у саду, де я часто бував.
За спиною почув: «Що поробиш? Вашу квітку завжди зберігав,
Мій господар зірвати сьогодні саме цю мені наказав».
Ці слова, що сказав садівник, утішали батька щораз,
Десь розсіялися таємничо його гнів та печаль в серці враз.
«Моя донька, — подумав про себе, — як ця квітка прекрасна жила.
Я вважав, що вона лиш для мене в цьому світі єдина була.
Більш не буду тепер нарікати так на Бога, що її в мене взяв,
Зостається віднині сказати: „Господь дав її, Господь і забрав“».
Відредаговано: 25.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
