Благословенний край
Притчі у віршах: Про вічне
«Истина краса»
У давні часи, за морями далеко, юнак молодий проживав.
Він чарівною вродою просто усім навкруги дивував.
Граціозний, величний, відважний, і погляд палкий, і високий на зріст —
Його люди назвали Прекрасним, у кожнім домі він був бажаний гість.
Чорні кучері, хвилясті та довгі, розсипались порівну по плечах,
Гарний, веселий, задорний, аж іскри палали в очах.
Своєю красою сп’янілий, все щастя на неї поклав.
Гордовитий, зарозумілий, знайомих своїх зневажав.
Але якось в одному із склепів, де він був, щоби згаяти час,
Один напис цікавий і дивний прочитав на камені враз:
«В цьому склепі лежать дві сестрички, неповторна краса — це одна,
Інша — потворна на личко; перша — радісна, друга — сумна.
Камінь здвинь та переконайся, та упевнись в правдивості слів.
Не хвилюйся — не потривожиш, не розбудиш від вічних їх снів».
Юнак швидко камінь відкинув, подивився — та зблід не на жарт...
Два скелети, два тіла зітлілих, однаково бридких там лежать.
«Як я жив? Та чим я пишався? Краса ця земна у житті
Вся зітліє, залишиться з часом лиш потворні скелети оті.
Краса лише вічна — душевна, яка творить добро завжди всім!»
Оцю істину він не даремно усім серцем своїм зрозумів.
Відредаговано: 25.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
