Глава 21. Коли доля має дивне почуття гумору

Я спрямувала кобилу вбік від гамірного табору. Спочатку ми йшли кроком. Ліс зустріч мене благословенною прохолодою. Шум свята швидко розчинився за спиною, а разом із ним – світські плітки й нав’язливі оглядини.

Чим далі я заглиблювалася в хащу, тим легше ставало дихати. Дерева ставали густішими, сонячне проміння пробивало крони золотими списами, а під копитами тихо шелестів барвистий килим із листя.

Я майже переконала себе, що вчинила правильно. Якщо мені судилося уникнути зустрічі з принцом, я зроблю для цього все, але доля, як відомо, має вельми специфічне почуття гумору.

Навколо панувала така дзвінка тиша, що я мимоволі натягнула поводи. Голоси, сурми, гавкіт собак – усе залишилося позаду. Ліс пахнув вологим листячком, мохом та сосновою смолою. Кобила йшла спокійно, і я дозволила їй самій обирати шлях.

Думки плуталися. Я думала про своє дивне життя, про Андре, про його матір і те, як несподівано тепло ми стояли біля її могили... І думки знову, як по колу, поверталися до Ніколаса.

Ніколас.

Колись одного цього імені вистачало, щоб моє серце калатало від ніжності. Тепер воно викликало лише панічне бажання втекти на край світу. Я пам’ятала його погляд, пам’ятала липку кров на своїх долонях. І пам’ятала те, що було далі. Я не хотіла знову ставати єдиним сенсом його життя. Не хотіла опинитися в золотій клітці, яку він щиро називав любов’ю.

Саме тому я їхала все далі.

Я вже втратила орієнтири, коли попереду крізь гілля блиснула синя гладінь. Стежка оминула розлогий дуб, і перед очима відкрився краєвид, від якого перехопило подих.

Озеро.

Заховане в самій гущавині, воно лежало, мов кришталеве дзеркало. У прозорій води відбивалися золоті клени й блакитне небо.

Я спішилася, прив’язала кобилу до стовбура й підійшла до води. Сіла на повалений стовбур і заплющила очі. Уперше за довгий час я просто дихала. Не потрібно було грати роль герцогської вихованки чи боятися власного минулого. Лише вода, ліс і спокій.

Трісь.

Десь неподалік сухо переламалася товста гілка.

Я завмерла. Подумала на кобилу, але звук пролунав з іншого боку.

Повільно підвелася. Ліс миттєво затих. Навіть птахи урвали спів. Ця раптова, гнітюча тиша була небезпечною.

А потім я почула його. Важке, хрипке сопіння. Надто поруч.

Боячись побачити те, що вже підказували інстинкти, я повернула голову.

Між двома віковими дубами стояв корубр.

Жоден малюнок у бестіарії не міг передати жаху від цієї істоти. Масивна туша розміром із бика, товсті ноги-колоди і вал рогових пластин уздовж усієї спини – мов важка броня. З його ніздрів валувала гаряча пара, а маленькі очі були налиті кривавою люттю.

Я повільно відступила на крок.

Звір не рухався, лише важко здимав боки. І тоді я помітила стріли. Їх було щонайменше чотири. Дві глибоко застрягли в боці, одна стирчала з загривка, а четверта зламалася, залишивши в тілі розщеплений держак. З ран безперестанку текла темна кров.

Він був поранений. Загнаний. Смертельно розлючений.

– Спокійно… – прошепотіла я, піднімаючи тремтячі долоні. – Спокійно... Я не завдам тобі шкоди. – Просто йди... І я піду.

Корубр зробив крок уперед. Земля здригнулася від його ваги.

І в цей момент кобила за моєю спиною, відчувши запах хижака, панічно заіржала.

Корубр різко смикнувся. Його закривавлені очі навели фокус на мене. Йому було байдуже, хто перед ним – мисливець чи випадкова жертва. Біль вимагав нищити все живе.

Я повернула голову до кобили, сподіваючись заспокоїти її, але цього виявилося достатньо, аби спровокувати катастрофу.

Звір заревів так, що в мене заклало вуха. Тіло відмовилося коритися. Я прагнула втекти, але ноги ніби вросли в ґрунт.

Він наближався з невідворотною швидкістю. Десять кроків. П’ять. Три…

І саме в цей момент між нами щось спалахнуло.

Сталь.

Чоловік виринув збоку так раптово, що я не встигла збагнути, звідки він узявся. Він кинувся нарізну корубру й прийняв нищівний удар на себе.

Зіткнення було жахливим. Гостре вістря рога ковзнуло по його плечу. Кров бризнула на жухлу траву.

Я впізнала його ще до того, як розгледіла обличчя.

Кронпринц.

Він перехопив меч обома руками й завдав широкого удару. Лезо розсікло товсту шкіру на шиї тварини, але цього було замало. Корубр заревів від болю й знову кинувся на противника. Ніколас спробував відскочити, але поранене плече підвело – він втратив дорогоцінну секунду.

Важкий ріг вдарив принца в бік. Тіло Ніколаса відірвалося від землі.

Він упав, але найстрашніше сталося в наступну мить. Втрачаючи рівновагу, поранений звір інстинктивно штовхнув його масивним крупом. Принц відлетів убік і з розмаху впав на кам’янистий берег озера.

Глухий, моторошний удар.

Його голова із силою вдарилася об валун. Ніколас миттєво обмяк і застиг.

Корубр захитався. Кров густо витікала з його шиї. Передня пара ніг підігнулася, і величезна туша важко вальнулася на землю.

Тиша повернулася так само раптово, як і зникла.

Я заціпеніла, дивлячись на дві нерухомі постаті. А потім побачила, як біля голови принца швидко розтікається темна пляма.

– Ні…

Я кинулася до нього й впала на коліна: – Ніколасе!

Він не відгукнувся. Обличчя було смертельно блідим, на скроні чорніла глибока рана. Я притиснула долоню, але гаряча кров миттєво вирвалася крізь пальці.

Мене охопив панічний жах. Я знала цей стан надто добре. Колись я вже сиділа біля нього так само. Колись уже тримала його закривавлену голову.

Тільки цього разу я не повинна була його рятувати.

Я могла закричати й покликати варту. Могла сісти на коня й утекти. Переконати себе, що це не моя проблема.

Але переді мною лежала людина, яка секунду тому закрила мене від смерті власним тілом.

– Я не можу… – здавлено прошепотіла я.

Я поклала обидві долоні йому на груди й дозволила магії вирватися назовні.