Глава 20. Королівське полювання

Темно-синя амазонка мені личила. Покрутившись перед дзеркалом, я змушена була визнати: якби це була звичайна прогулянка, я б отримала задоволення. Щільна тканина підкреслювала талію, високі шкіряні чоботи візуально видовжували ноги, а короткий жакет сидів бездоганно. З дзеркала дивилася чарівна дівчина.

І все ж розкішне вбрання не здатне змінити того, що відбувалося всередині. Сьогодні я їхала назустріч минулому, яке воліла б назавжди забути.

До східної брами палацу ми прибули, коли навколо вирувало життя. На площі вишикувалися десятки карет із гербами найвпливовіших родів. Слуги снували між екіпажами, конюхи перевіряли збрую, а гвардійці непорушно стояли вздовж сходів. Здавалося, вся знать Лоріана зібралася тут, аби похизуватися багатством і впливом.

Біля підніжжя сходів маги саме завершували формування порталу. У повітрі мерехтіли сріблясті лінії, утворюючи величезне кільце, крізь яке проглядалися королівські угіддя. Там палахкотів осінній ліс, і звідти долинав вологий запах хвої та прілого листя.

Я намагалася не звертати уваги на цей розмах, але погляд раз у раз ковзав по натовпу.

А ось Аннет, навпаки, почувалася чудово. Вона вбралася у світло-зелену амазонку, яка пасувала до її очей. Щойно ми ступили з підніжки карети, довкола неї вже крутилися троє молодих аристократів. Вона сміялася, поправляла зачіску та час від часу кидала на мене погляди – хотіла переконатися, що я бачу її тріумф. Їй подобалося бути в центрі уваги.

Раптом Аннет урвала розмову, і її погляд застиг за моїм плечем.

Я повернулася. Повільно виходячи з палацових дверей у супроводі придворних, з’явився Андре. На ньому був темний мисливський костюм із вишуканим срібним гаптуванням. Він виглядав спокійним і трохи відстороненим. Побачивши нашу родину, Андре ввічливо привітався з герцогом і герцогинею, після чого його погляд на мить зачепився за мене.

Усього на секунду.

Я відвела очі першою. Не сьогодні. Я не хотіла змішувати те складне, що зароджувалося між нами, з тим кошмаром, який чатував попереду.

У цю мить Аннет міцно схопила мене за руку. Натовп довкола раптом затих. Розмови згасли, слуги відступили вбік, а гвардійці випросталися струнко.

Я побачила принца ще до того, як хтось стиха вимовив його ім’я, і на мить забула, як дихати.

Ніколас Северіан.

Яскраво-руде волосся – саме таке, яким я його пам’ятала. У моїй пам’яті він усе ще залишався тим юнаком, який безпомічно помирав у мене на руках у зимовому лісі. Але чоловік, який зараз спускався сходами, не мав нічого спільного з тим образом.

Його постава була владною, а рухи – точними й скупими. Високий, широкоплечий, із темно-карими очима, виразними рисами обличчя та легкою тінню щетини. На ньому був темний костюм, плащ кольору темного вина, а на поясі висів меч.

Він був сліпуче привабливим. Настільки, що це дратувало.

Навколо миттєво розповзлося шепотіння: – Боги, він став ще красивішим... – Кажуть, він перевершує всіх у фехтуванні! – Цікаво, чи правда, що король уже обрав йому наречену?

Я ледь стримала гіркий сміх. Якби ж вони знали.

Я пам’ятала його погляд у той день, коли він дізнався, що це я врятувала йому життя. Його компліменти, турботу, які швидко перетворилися на задушливу клітку. Його ревнощі, вимоги й сліпу переконаність у тому, що він має повне право вирішувати мою долю.

– Міро? – Аннет стояла поруч, заворожено дивлячись на принца. – Ти бачиш його?

– На жаль, так.

– Він неймовірний...

– Аннет, ти заручена, – сухо нагадала я.

– Але ще не заміжня, – мовила вона тихіше.

І саме в цю мить Ніколас повернув голову в наш бік. Я миттєво опустила очі, а Аннет, навпаки, випростала спину.

– Він дивиться сюди, – в її голосі прорізалися сталеві нотки. – Він буде моїм.

– Що? – я здивовано витріщилася на неї. – А як же син барона?!

– Не згадуй зараз про нього! – її риси загострилися. – Усе життя мені вказували, що робити, що вдягати і з ким розмовляти. А тепер ще й вкажуть, з ким лягати в ліжко. Ні. Цього разу я сама вирішу свою долю.

– Ти навіть не знаєш, який він насправді, – тихо мовила я.

– А ти знаєш?

Запитання вдарило прямо в ціль, і я замовкла. Бо я – справді знала.

Тим часом придворні розступалися перед монархом. На верхньому майданчику з’явився король Адріан Северіан І. Він був літнім чоловіком, але досі випромінював важку, владну силу. Якби не таємна розмова з герцогом, я б ніколи не запідозрила, що монарх смертельно хворий. Поруч ішла королева – друга дружина. Вродлива, з непроникним обличчям.

Перша королева зникла багато років тому, залишивши після себе лише темні чутки про змови та заборонену магію. Її син вижив і залишився при дворі. І тепер кронпринц Ніколас ступав слід у слід за батьком.

Я знала його. А він мене – ні.

– Міро, – Аннет штовхнула мене ліктем і хижо усміхнулася. – Якщо я вийду за нього заміж, ти станеш сестрою королеви.