Глава 19. Обов’язки герцогської дочки

Я прокинулася ще до світанку. Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у темряву високої стелі, поки крізь важкі оксамитові гардини не почало пробиватися бліде ранкове світло. Кімната повільно набувала знайомих, але від того не менш чужих обрисів: важка різьблена шафа, застиглі тіні дзеркала, глибоке крісло біля вікна.

Але тривога, яка висмикнула мене зі сну, нікуди не зникала. Вона стискала груди важким обручем.

Лист від герцогині Сесилії знайшов мене в академії два дні тому. Короткий, лаконічний і такий самий беземоційний, як і всі її накази: «Прибути до родинної резиденції. Не запізнюватися». Жодних пояснень. Жодного запитання про моє навчання чи самопочуття.

Я відкинула ковдру, відчуваючи, як кімнатний холод миттєво торкнувся босих ніг, і лише тоді повернула голову до вікна. Поки я вмивалася, з’явилася служниця із підготовленим для мене одягом.

Довга темно-синя амазонка зі щільного сукна, яка мала спадати з сідла важкими складками, світла шовкова сорочка з мереживною стійкою, приталений жакет із тонкою, майже непомітною вишивкою на комірі, високі відполіровані чоботи та лайкові рукавички. Навіть на перший погляд було зрозуміло, що все підбирали не просто для прогулянки верхи.

Я підійшла ближче, торкнулася пальцями дорогої тканини жакета й тихо, важко видихнула в ранкову тишу:

– Ні...

На календарі був лише кінець осені, але від вигляду цього вбрання серце тривожно забилося у грудях.

Я заплющила повіки, вдихаючи осіннє повітря кімнати й намагаючись переконати себе, що історія не повториться. Зараз навіть пора року інша! Але пам’ять уже підхопила мене й понесла туди, куди я зовсім не хотіла повертатися. У той проклятий зимовий день.

Сніг. Яскравий, майже сліпучий від сонячного світла, що грало на крижаних візерунках гілок. Холодне повітря, від якого боліли легені при кожному глибокому вдиху. Пара, що з гучним пирханням виривалася з ніздрів коней. Запах хвої, дорогої вичиненої шкіри й диму від численних багать, розведених на галявині. Веселий сміх аристократів, дзенькіт кришталевих келихів, мисливські роги, що час від часу розривали тишу засніженого лісу...

Я здригнулася й розплющила очі. Мої руки похололи.

– Цього разу все буде інакше, – прошепотіла я порожній кімнаті.

Тепер я знала, що може статися. І саме тому мені було в тисячу разів страшніше, ніж тоді.

У минулому житті я була дурною, наївною дівчиною і навіть не розуміла, що той день стане початком мого особистого пекла. Для мене це було просто королівське полювання, куди мене привезли як доньку герцога.

Тоді я вже була заручена із сином барона Гюнтера – того самого, чий маєток межував із землями герцога Альберта і який у цьому житті був заручений із Аннет. А тоді його нареченою була я. Офіційні заручини оголосили за кілька місяців до того фатального полювання, і відтоді моє майбутнє в родині вважалося остаточно вирішеним. Я мала стати баронесою. Мала народити спадкоємців для їхнього роду. Мала зміцнити союз між двома землями. Мала покірно посміхатися, коли цього вимагали правила пристойності. І, звісно, я мала бути безмежно вдячною герцогу й герцогині за таке «милосердне» майбутнє для прийомної сироти.

І я змирилася зі своєю долею, але ...

Того дня я їхала на білій кобилі трохи осторонь від основної групи. Я ще не була вправною вершницею й не мала жодного бажання переслідувати звіра разом із розпаленими полюванням чоловіками, тому здебільшого трималася ближче до супроводу та інших дам.

Але в якийсь момент група розтягнулася на лісовій стежці. Попереду рушили найкращі мисливці, кілька аристократів повернули до яру, а я разом із кількома молодими леді залишилася позаду. Потім і вони відстали, захопившись обговоренням чиїхось діамантів.

Саме тоді я побачила його.

Він їхав попереду, вже досить далеко від решти, на межі соснового гаю. Я не знала, чому звернула на нього увагу. Можливо, через масивного чорного коня, який різко виділявся на тлі білого снігу. Можливо, через його темний, суворий мисливський костюм. А може, просто тому, що в його поставі було щось таке, що змушувало затамувати подих.

Він був красивим. Небезпечно, хижо красивим. Молодим, упевненим у собі, із тією природною, ледь зверхньою поставою людини, яка від народження знала, що весь світ лежить у її ніг.

Я ще кілька секунд спостерігала за тим, як його кінь граційно долає замети, а потім почула цей свист.

Звідкись із густих засніжених хащів вилетіла стріла. Я навіть не встигла зрозуміти, звідки саме. Вона з глухим, жахливим звуком вдарила принца в груди.

Він сіпнувся. Кінь під ним шалено заіржав і рвонув уперед.

– Ваша Високосте! – я сама не зрозуміла, як цей крик вирвався з мого горла.

Принц намагався втриматися в сідлі, пальці в шкіряній рукавичці судомно вчепилися в гриву, але стріла увійшла надто глибоко. Його тіло похитнулося, рука зісковзнула, і за кілька секунд він важко впав просто в глибокий сніг. Кінь, наляканий і некерований, понісся далі крізь дерева.

Я натягнула віжки своєї кобили так різко, що та заіржала й стала на дибки.