Глава 18. Хто ховається в руїнах

Навчальний тиждень в академії минав у звичному режимі. Дні перетворилися на вереницю лекцій, коли чорнила на пальцях не встигали висихати, а стоси талмудів на моєму робочому столі росли швидше, ніж я встигала їх опрацьовувати. Магічна теорія, формулювання заклинань, практичні відпрацювання – усе це вимагало граничної концентрації.

Після кількох діб, проведених у напівтемряві бібліотеки за розшифровкою давніх фоліантів, навіть я була змушена визнати: моєму розуму потрібен струс. Або хоча б ковток свіжого повітря.

Тому під час обідніх перерв я все частіше відкладала книжки в сторону і сідала до друзів за гамірний стіл.

Нік якось примудрився переконати половину нашого потоку, що викладач практичної магії спеціально ставить нашій групі найскладніші комбінації заклинань, бо просто катастрофічно не переносить студентів.

– Він не любить не студентів взагалі, Ніколя. Він не любить саме тебе, – спокійно поправила його Вея, акуратно нарізаючи запечену курку.

Останнім часом Вея почала підкреслено звертатися до Ніка повним ім’ям і мені було цікаво, що ж між ними відбувається.

– Це безпідставний наклеп! – вигукнув Нік, приклавши долоню до грудей, із виразом глибокої образи на обличчі.

– На минулому занятті він назвав тебе «ходячим магічним лихом сповільненої дії», – нагадала вона.

– Бачиш?! – вигукнув він. – Це ж явне особисте ставлення! Суб’єктивне й упереджене!

Я не втрималася й тихо засміялася, прикривши вуста долонею. Арсен поруч теж пирхнув у кухоль із соком.

У такі миті у мене всередині щось теплішало. Навіть після всього, що відбувалося останнім часом – після важкої розмови з герцогом, моторошних тіней минулого життя та тривожних думок про хворого короля – поруч із ними я могла бодай ненадовго відчути себе звичайною дівчиною. Студенткою, чиєю єдиною проблемою були іспити.

У п’ятницю, коли ми доїдали обід у напівпорожній їдальні, Нік раптом гучно вдарив долонею по дубовому столу. Посуд дзвінко дзеленькнув.

– Ну що? Ми нарешті йдемо чи так і будемо просиджувати мантії?

Я повільно підняла голову від своєї чашки.

– Куди?

– Ось! – він переможно вказав на мене пальцем, озираючись на інших. – Саме тому я й казав, що треба вирішувати заздалегідь! Ми вже скільки тижнів збираємося на прогулянку до старих руїн?

Вея миттєво підхопила:

– Точно! Ми домовлялися ще на початку осені.

– Ви домовлялися, – уточнила я, мружачись.

– А ти кивала й не заперечувала!

– Бо я в той момент читала трактат із магічних креслень і кивала в такт власним думкам, – пожартувала я.

– Не має значення! – Нік урочисто склав руки на грудях. – Завтра вранці. Збираємося біля головних воріт після сніданку і вирушаємо. Без відмовок. Роберт і Андріан теж у ділі.

Я перевела погляд із його очей, що палали ентузіазмом, на Вею.

– І що там такого особливого? Звичайне розбите каміння.

– Старовинні руїни, віковічні дерева, дика природа, неймовірний краєвид із вежі, – почала загинати пальці Вея.

– І жодного викладача в радіусі трьох кілометрів, – вагомо додав Арсен, який до того не брав участі в розмові.

– Це переконливий аргумент, – здалася я.

– Я знав, що перед цим ти не встоїш! – вигукнув жартома Нік.

Саме в цей момент до нашого столу підійшла Марія. У руках вона тримала тацю з десертом. На її обличчі цвіла м’яка, привітна усмішка.

– Ви про ті старі руїни за лісом? – запитала вона, плавно опускаючи тацю на край столу. – Я випадково почула. Я б теж із задоволенням пішла з вами.

Нік здивовано підняв брову:

– Ти ж не була, коли ми це планували.

– Не була, – легко погодилася Марія, закладаючи пасмо темного волосся за вухо. – Але якщо ви збираєтеся всією компанією, чому б і ні? Погода завтра обіцяє бути чудовою.

Вея знизала плечима:

– Чим більше людей, тим веселіше.

Я затримала погляд на Марії трохи довше, ніж зазвичай. Її усмішка була бездоганною, вираз обличчя – відкритим. Жодної фальші, жодної прихованої мозаїки думок. Звичайна студентка, яка хоче приєднатися до дружньої прогулянки. То чому ж усередині все одно ворухнулося дивне, липке передчуття?

– Добре, – промовила я, проганяючи безпідставну підозрілість. – Завтра вранці.

– Оце діло! – Нік салютував мені яблуком. – За руїни!

– Ти ще навіть не знаєш, чи переживуть вони наш візит, – підколола його я.

– Я оптиміст, Міро!

– Ти дурень, Ніколя, – добродушно зітхнула Вея.

– Одне іншому не заважає.

Ми засміялися, і тривога на мить відступила.

***

Наступного ранку осінь зустріла нас кришталево чистим, прохолодним повітрям. Нас зібралося шестеро: я, Вея, Марія, Нік, Арсен та Андріан із Робертом.

Хлопці були нашими одногрупниками, тож атмосфера від самого початку була невимушеною. Кожен прихопив щось із собою: у наплічниках торохтіли фляги з водою, пахло свіжовипеченими булочками з академічної кухні, а Нік навіть притягнув величезний шерстяний плед.

Шлях до руїн пролягав на захід від академічного містечка. Спочатку ми йшли широкою, витоптаною студентами алеєю. Проте незабаром вона звузилася, перетворившись на звивисту лісову стежку. Крони древніх дубів та сосен зімкнулися над головами, пропускаючи лише золоті смуги ранкового сонця. Повітря пахло прілим листям, мохом і сосновою хвоєю.

Нік заповнював тишу безупинно. Він устиг посваритися з Веєю через карту, яку, як виявилося, тримав догори дригом, переконати Андріана, що ми забрели в глухі хащі, а потім із гордим виглядом заявити, що саме так і планував скоротити дорогу.

– Ти десять хвилин тому стверджував, що північ – он у тому боці! – сміялася Вея, вказуючи на густі кущі ліщини.

– Я просто перевіряв ваше орієнтування на місцевості! – парирував Нік. – І ви провалили тест.

Марія йшла поруч зі мною та Веєю. Вона поводилася напрочуд легко: невимушено жартувала, підхоплювала будь-яку тему й здавалася абсолютно щирою. Мої учорашні підозри остаточно розвіялися під теплими променями сонця.