Розділ 17. Благословенна сонцем

Дорога назад до Академії минула у важких роздумах.

Мірний стукіт коліс по бруківці та монотонне погойдування карети зазвичай діяли на мене заспокійливо, але не цього разу. За вікном змінювалися золотаво-багряні осінні пейзажі, та перед моїми очима стояли зовсім інші картини. Бліде, застигле від розпачу обличчя Аннет; холодний, липкий дотик Філіпа, від згадки про який по шкірі пробігали мурашки; та важкий, повний невидимого тягаря погляд герцога Альберта.

Я відкинулася на м’яку оксамитову спинку сидіння й прикрила очі. Спогади з минулого життя, які я так ретельно намагалася приховати на самому дні власної пам’яті, знову вирвалися на поверхню. Політика – це брудна, нещадна гра, де живі люди – лише видатковий матеріал, а королівський двір – гніздо отруйних гадюк. Якщо чутки про хворобу монарха правдиві і кронпринц дійсно готує криваву зачистку неугодних, часу залишилося катастрофічно мало.

У мене в запасі було всього кілька тижнів до першої академічної сесії. І я твердо вирішила: увесь цей час я присвячу суворій, майже затворницькій дисципліні. Мені потрібно було годинами, до повного виснаження, експериментувати з магією зцілення, розбираючись у її найменших нюансах, межах та природі. Бо якщо іншого виходу не залишиться і мені справді доведеться ступити до палат помираючого монарха, я повинна бути повністю готовою. Один хибний крок міг коштувати мені не просто кар’єри – він коштував би мені голови.

Коли герцогська карета нарешті важко хруснула гравієм і зупинилася біля високих чавунних воріт Академії, я відчула, як важкий осад від візиту до маєтку трохи відступає. Тут, серед суворих кам’яних веж, обплетених плющем, і знайомого прохолодного запаху старого паперу та магічних реагентів, я була просто студенткою. Зануреною в буденні клопоти, непомітною і захищеною. І це була найкраща з усіх можливих ролей.

Після перших двох виснажливих пар з магічної анатомії, де ми деталь за деталлю розбирали переплетення магічних каналів у тілі людини, ми з Веєю попрямували до їдальні. Високі коридори Академії гули, наче вулик: студенти сперечалися про майбутні заліки, обговорювали викладачів та обмінювалися останніми новинами. Ми ж ішли трохи осторонь, тримаючись ближче до високих вікон, крізь які пробивалося бліде осіннє сонце.

– Ти якась дуже замислена сьогодні, Міро, – мовила Вея, уважно приглядаючись до мого обличчя і трохи уповільнюючи крок. – Я ще зранку помітила, що ти десь не тут. Як минули вихідні в маєтку? Заручини відбулися?

Я тихо зітхнула, згадуючи глухий дзенькіт розбитого кришталю та червоне вино, що повільно розтікалося по мармуровій підлозі, наче свіжа кров.

– Відбулися, – відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально нейтрально. – Але все пройшло... важко. Наречений Аннет... виявився зовсім не таким, як вона собі уявляла. У нього є певні особливості розвитку. Схоже, він ментально неповноцінний.

Вея зупинилася як укопана прямо посеред коридору, прикривши рот точеною долонею. Кілька студентів старших курсів, що проходили повз, здивовано обернулися на нас, але вона навіть не помітила їх.

– Ох, Міро... Бідна Аннет, – у її м’якому голосі прокинулося таке щире, незатьмарене співчуття, що мені на мить стало ніяково. – Вона ж напевно так раділа цій події! Знаєш, а це страшно... А якби мене вирішили віддати заміж для покращення сімейного фінансового становища…

Вея замовкла, але я здогадувалась, які думки блукають у її голові.

– Так. Вона мріяла про казку, а потрапила в холодну, розраховану пастку, – мовила я, згадуючи, з якою безжальною впевненістю герцогиня Сесілія заштовхнула шоковану дівчину назад до святкової зали. – І найгірше те, що її поставили перед фактом в останній момент. Їй просто не залишили вибору.

– Це жорстоко, – зітхнула Вея, йдучи далі поруч зі мною і опустивши очі. – Я знала, що світ вищої аристократії суворий, але щоб настільки... Мені дійсно її шкода. Жорстоко ламати комусь життя заради вигідного союзу.

Я лише мовчки кивнула, вирішивши не поглиблювати цю тему. Розповідати про свою нічну розмову з герцогом, про хворобу короля чи власні моторошні здогадки про майбутню криваву зачистку я, звісно ж, не збиралася. Це була надто небезпечна, смертоносна таємниця. Замкнутість і стриманість завжди були моєю найкращою бронею, і зараз ця броня мала бути міцнішою, ніж будь-коли.

Останнім заняттям на сьогодні була практика з медитації та контролю внутрішніх магічних потоків. Наш викладач, сивочолий майстер Еріксон з глибокими, проникливими зморшками довкола очей, завжди повторював одну й ту саму істину: «Магія починається не зі складних жестів і не з вишуканих заклинань. Вона народжується в абсолютній, незворушній тиші всередині самого чарівника».

Зала для медитацій сьогодні була особливо затишною. Крізь високі вітражні вікна лилося густе, тепле осіннє світло, фарбуючи дерев’яну підлогу в бурштинові та рубінові відтінки. Студенти розсілися на м’яких оксамитових подушках уздовж стін, приймаючи зручні пози.

– Заплющте очі, – лунав спокійний, глибокий і розмірений голос майстра Еріксона, що луною розходився під склепінням стелі. – Відпустіть ваші щоденні думки. Забудьте про майбутні іспити, про побутові дрібниці, про свої страхи й тривоги. Відшукайте у своєму тілі центр. Ваше особисте джерело.

Я зробила повільний, глибокий вдих, відчуваючи, як легені заповнюються прохолодним повітрям.

Зазвичай медитація давалася мені важко. Тривожні спогади з минулого життя, постійний аналіз небезпек і тотальний внутрішній контроль не дозволяли повністю розслабитися. Але сьогодні, після всього емоційного пекла у маєтку, моє тіло й розум жадали цієї тиші. Я почала повільно, крок за кроком, занурюватися вглиб власної свідомості, відсікаючи шелест одягу сусідок, стукіт власного серця й зовнішній шум. Замість звичної порожнечі я подумки вхопилася за образ підвіски-сонця – вона стала тим самим якорем, що нарешті вгамував шторм у моїй голові й стабілізував внутрішній стан.