Глава 16. Сімейні таємниці

Ранок у маєтку почався раніше, ніж зазвичай.

Я прокинулася від того, що за дверима хтось поспішно віддавав розпорядження.

– Обережніше! Це кришталь, а не кухонні тарілки!

– Мадам Сесілія наказала поставити квіти у великій залі до дев’ятої.

– А де срібні підноси?

– На нижній кухні. Їх ще натирають.

Я кілька секунд лежала із заплющеними очима, слухаючи цей гамір. Потім усміхнулася сама до себе. Здавалося, весь маєток сьогодні готувався не до прийому, а до оборони.

Я встала, накинула легкий халат і визирнула в коридор. Там уже снували покоївки, лакеї та служниці. Хтось ніс вази, хтось – сувої тканини, хтось сперечався з кухарями через кількість десертів. Усе мало виглядати бездоганно.

Адже сьогодні герцогський дім приймав гостей. І оголосити про заручини теж мали сьогодні.

Під час сніданку я помітила, що Аннет виглядає незвично тихою. Зазвичай вона могла говорити без упину, особливо якщо тема стосувалася її майбутнього становища, але цього ранку лише колупалася виделкою у тарілці з фруктами.

– Не голодна? – запитала я.

– Голодна, – вона відразу ж поклала до рота шматочок персика, ніби хотіла підтвердити власні слова.

Я промовчала, але через хвилину Аннет сама заговорила:

– Сьогодні приїде багато людей?

– Напевно.

– Сесілія казала, близько п’ятдесяти.

– Для невеликого родинного прийому це чимало, – запевнила її я.

Аннет кивнула. Вона помовчала, а потім тихо сказала:

– Я сьогодні стану нареченою.

У її голосі змішалося хвилювання з гордістю. Я подивилася на неї.

– Так.

– Уявляєш? – вона нарешті усміхнулася. – Ще зовсім недавно я навіть не могла подумати, що одного дня мене представлятимуть аристократам як майбутню баронесу. – Вона випросталася. – Я більше не буду просто дівчиною з притулку. Я матиму власний титул. І власний дім.

Аннет мрійливо подивилася у вікно.

– Цікаво, як це – коли тобі вклоняються.

– Мабуть, незвично.

– Я навчусь.

Я усміхнулася. Вона ж раптом насупилася.

– Я дуже хочу йому сподобатись! Якщо він мене полюбить, то виконуватиме всі мої примхи, – мрійливо продовжувала Аннет. – Тільки б він мене не розчарував.

Я не відповіла, бо знала, що, швидше за все, саме це й станеться.

Близько п’ятої години дня маєток остаточно перетворився на мурашник. До воріт одна за одною під’їжджали карети. Деякі гості прогулювалися парковими алеями, інші – входили до залу, де їх зустрічали господарі. Лакеї завершували останні приготування, а слуги бігали сходами вгору-вниз.

У моїй кімнаті теж панувала метушня. Покоївка принесла сукню, прикраси й кілька пар рукавичок. Я дозволила їй робити свою справу, а сама спостерігала за тим, як змінюється моє відображення в дзеркалі. Світла сукня кремового кольору, тонка, майже непомітна золота вишивка, акуратно підібрана зачіска. Нічого надто пишного. Сьогодні центром уваги мала бути Аннет.

Коли я вийшла в коридор, двері навпроти саме відчинилися. Аннет стояла на порозі. І я на мить не впізнала її.

Сукня була блакитною, з відкритими плечима й тонкою срібною вишивкою по корсету. Волосся теж зібрали нагору, залишивши кілька завитків біля обличчя. На шиї блищало намисто з блакитними каменями, яке їй дуже личило. Вона виглядала як справжня юна аристократка.

– Гарно? – гордливо запитала вона, зустрівши мій погляд.

– Дуже.

Вона обережно торкнулася намиста.

– Сесілія дала мені його сьогодні. – Потім нахилилася до мене й прошепотіла: – Це рідкісні блакитні діаманти.

– Воно тобі дуже личить, – щиро відповіла їй.

– Невдовзі і я матиму такі. – Вона помовчала. – Сьогодні все почнеться.

– Що саме?

– Моє справжнє життя.

Я подивилася на неї уважніше. У її очах світилася така впевненість, що мені стало майже шкода її майбутнього розчарування.

Маєток уже сяяв. Сьогодні Сесілія відмовилась від яскравих магічних ліхтарів, тому у великій залі горіли десятки свічок, а їхнє світло відбивалося у високих дзеркалах і кришталевих люстрах. Оркестр продовжував грали легку мелодію.

Гості прибували один за одним. Їх було не так багато, як можна було очікувати від герцогського дому, – близько п’ятдесяти осіб. Найближчі родичі барона Гюнтера, кілька родин, пов’язаних із Сейвонськими, та інші представники високої аристократії.

Це не був великий світський бал. Скоріше добре продуманий сімейний прийом. І саме це здалося мені дивним. Ніби всі хотіли зробити вигляд, що сьогодні відбувається щось приватне. Щось таке, про що не варто говорити зайвого.

Я стояла біля колони, коли двері відчинилися і увійшов барон. Поруч із ним – дружина. А за ними...

Я перевела погляд на хлопця. На перший погляд він був цілком звичайним. Не потворним. Навіть досить симпатичним. Світле волосся, бліда шкіра, широкі плечі. Але його обличчя мало щось дивне. Погляд час від часу ковзав убік, ніби він не міг довго зосередитися на співрозмовнику. Коли він усміхнувся, стало видно трохи нерівні передні зуби.

Він ішов незграбно. І постійно ворушив пальцями.

Аннет побачила його. Я помітила, як вона завмерла і її усмішка повільно згасла.

Лакеї продовжували розносити келихи із шампанським, і я теж узяла один.

Барон підійшов до герцога. Привітання. Кілька формальних фраз. А потім герцог Сейвонський звернувся до присутніх:

– Дорогі друзі. Сьогодні наша родина рада оголосити про важливу подію.

Аннет стала поруч із Сесілією. Хлопця підвели до неї.

– Ми раді оголосити, що моя донька Аннет, – урочисто сказав герцог, – заручена із сином нашого давнього друга, барона Гюнтера.

Пролунав стриманий шквал оплесків. Аннет механічно усміхнулася.

Хлопець раптом голосно засміявся.

– Аннет! – він схопив її за руку.

Дівчина здригнулася: – Пусти.

Він не зрозумів.

– Гуляти.

– Не зараз.