Глава 15. Жінка з квіткою в руці

Ближче до вихідних, у п’ятницю, коли я вже складала зошити й збиралася на останню пару з магтрансформацій, під дверима Академії мене наздогнав герцогський слуга в знайомому темно-бордовому ліврейному камзолі.

– Міс Мірабель? Для вас лист, – він шанобливо вклонився, простягаючи цупкий конверт.

Я здивовано взяла папір. Тяжкий тиснений візерунок із відбитком родового герба на сургучі – переплетеними дубовими гілками та левом – я впізнала одразу. Усередині було коротке, написане сухим канцелярським текстом повідомлення від батька: мене чекали цими вихідними в герцогській резиденції. Термінова сімейна вечеря. Жодних пояснень чи причин.

Я лише важко зітхнула, згортаючи пергамент.

– Схоже, спокійні вихідні в гуртожитку скасовуються, – мовила я Веї, показуючи їй лист.

– Тебе терміново викликають додому? – Вея співчутливо насупила руді брови. – Щось сталося?

– Схоже на те. Але в листах герцога ніколи не буває емоцій – тільки накази.

– Шкода, – Вея важко зітхнула й продовжила: – Значить, на вихідних тебе не буде, отже, наш похід до руїн знову відкладається.

– Ви можете сходити без мене, – запропонувала я.

– О ні! Без тебе буде не так цікаво, – підморгнула Вея. – Скажу хлопцям, що сходимо разом через тиждень.

Я тільки хитнула головою, погоджуючись.

Особливого бажання повертатися до герцогського маєтку не було. Відтоді як вступила до Академії, я намагалася проводити в резиденції якомога менше часу. Тут, серед високих готичних склепінь, шелесту древніх фоліантів і дзвінкого сміху студентів, мені було простіше дихати. В Академії я могла бути просто Мірою – звичайною дівчиною, яка вчиться, припускається помилок, сміється з друзями в їдальні й намагається дослідити сонячне джерело у власному тілі.

У герцогському ж домі я негайно перетворювалася на Мірабель – названу доньку герцога, частину дорогої та бездушної життєвої вистави, від якої всі очікували лише бездоганного етикету та мовчазного підкорення.

Мушу визнати, що герцог сумлінно виконував батьківські обов’язки. Щомісяця через управителя мені передавали цілком достатню суму на особисті витрати. Завдяки цьому я мала змогу купувати якісні магічні інгредієнти, гарний папір, пергамент і підручники, не почуваючись залежною чи приниженою навіть у дрібницях. Я не розкидалася грошима на безглузді капризи, тому наявного золота мені цілком вистачало для відчуття власної маленької автономії.

Увечері за мною приїхала важка герцогська карета, запряжена парою вороних коней. Академія знаходилася не так далеко від столиці, тому я цілком могла б скористатися звичайною міською каретою або диліжансом. Але герцог, очевидно, вирішив, що названа донька його роду не повинна з’являтися перед городянами без належної пишності та охорони.

Коли колеса карети з м’яким шурхотом прокотилися крізь важкі ковані ворота резиденції, у моїх грудях знову виникло знайоме, гнітюче відчуття стиснення. Цей маєток завжди здавався мені надто великим, надто холодним і абсолютно чужим.

Карета ще кілька хвилин повільно їхала розлогою територією парку, перш ніж зупинитися біля парадного парапету. Дорога була обрамлена акуратно підстриженими кущами, високими декоративними туями й фігурними клумбами з пізніми хризантемами та морозостійкими трояндами, які навіть наприкінці сезону впевнено зберігали свої насичені, криваво-червоні та білі барви.

Я мимоволі задивилася у вікно на цей бездоганний, але штучний порядок.

– Як тут красиво… – тихо пробурмотіла я сама до себе, хоча всередині все стискалося від передчуття якоїсь пастки.

Коли карета остаточно зупинилася, масивні дверцята з тихим рипом відчинив старий дворецький.

– Вітаю вас, міс Мірабель, – він схилив сиву голову.

– Дякую, Бредлі.

– Вечеря призначена на шосту годину. Усі вже збираються. Для вас приготували вашу кімнату в східному крилі, а служниця вже чекає нагорі з усім необхідним.

Я мовчки кивнула й зайшла до високого вестибюля. Дорогою до своїх апартаментів я не зустріла нікого з родини – простір великого будинку здавався вимерлим, і це було навіть на краще. Був час зібратися з думками.

У кімнаті на мене вже чекала сукня, дбайливо розкладена на шовковому покривалі ліжка. Вона була легкого, ніжного блакитного відтінку, виготовлена з щільного шовку із тонким срібним гаптуванням уздовж корсета. Стримана, але вишукана – одну з таких суконь ми вибирали ще перед моїм від’їздом до Академії разом зі столичною швачкою.

Я прийняла гарячу ванну з рожевою сіллю, дозволила служниці висушити та вкласти моє довге світле волосся в складну зачіску й допомогти затягнути шнурівку. Від яскравого світського макіяжу я рішуче відмовилася, залишивши лише краплю парфумів на зап’ястках. Якщо вже мені доводилося повертатися в роль герцогської доньки, я принаймні хотіла бачити в дзеркалі саму себе, а не ляльку.

Коли я спустилася до парадної їдальні, за довгим дубовим столом уже сиділи герцог, герцогиня Сесилія та Аннет. Я тихо привіталася, присіла в обережному реверансі й зайняла своє звичне місце з краю.

Через кілька хвилин до кімнати розміреним кроком увійшов Андре.

Я мимоволі затримала на ньому погляд. Він виглядав абсолютно так само спокійно, елегантно та стримано, як і завжди. У його вивірених рухах і холодному виразі обличчя не було жодного натяку на те, що між нами існувала якась напруга. А я мимоволі згадала, як ніжно притискалася до його грудей, поки він ніс мене на руках із тієї клятої вечірки.