Глава 14. Сила

Велика, важка крапля дощу скотилася по моїй шиї, заповзаючи під комір і залишаючи за собою крижаний слід.

– Брр… Не люблю дощ, – пробурмотіла я, сильніше натягуючи мокру тканину тренувальної туніки.

Осінь у Лоріані швидко втрачала свою золоту лагідність. Полігон перед Академією перетворився на суцільне місиво з розмоклого ґрунту та опалого листя. Проте магістра практичної магії погода абсолютно не хвилювала.

– Маг повинен бути готовим до будь-яких умов, – лунав над полем його спокійний, оксамитовий голос, що з легкістю прорізав шум зливи. – Ворог не чекатиме сонячного дня, а ваша власна магія не повинна залежати від сухості ваших чобіт.

Месьє Леонар…

Я дивилася, як він карбує крок уздовж різноликої шереги студентів. Його важкий темний плащ здавався абсолютно сухим, а краплі дощу ніби розступалися, не сміючи торкнутися блідої шкіри чи темного волосся.

Чомусь мені здавалося, що тільки мені він дозволив називати його Рейном. І це коротке, майже таємне ім’я створювало між нами дивне, тонке відчуття близькості. Наче ми поділяли секрет, незрозумілий іншим. Можливо, я просто вигадувала це. Намагалася зачепитися за ілюзію, аби не почуватися вченою сиротою серед спадкових аристократів.

Адже мої успіхи на практичних заняттях поки що залишали бажати кращого.

Вихідні після поїздки до міста пролетіли мов спалах. Тривога від подій у провулку, липкий страх за своє життя й бронзовий амулет-сонце, що тепер ховався на дні моєї шкатулки з прикрасами, поруч із запискою від таємничого Ордену, трохи вщухли, поступившись місцем академічній рутині.

Теорія давалася мені напрочуд легко. На лекціях я без зусиль запам’ятовувала найскладніші заклинання, за лічені хвилини креслила на пергаменті тривимірні схеми магічних плетінь і іноді розуміла логіку прадавніх формул швидше, ніж Магістр встигав їх дописати на дошці.

А от із практикою була справжня біда.

Я досі не навчилася діставатися до власного джерела. До того золотого світла, що дрімало десь у темряві моєї сутності.

Я знала, що воно там є. Пам’ятала його з минулого життя. Пам’ятала, як воно спалахувало в моїх жилах у найстрашніші моменти – коли небезпека дихала в потилицю, коли не залишалося іншого виходу, окрім як битися за власне або чиєсь життя. Тоді сонце всередині вибухало самовільно.

Але зараз, на безпечному полігоні, під пильним поглядом викладача, я хотіла кликати його свідомо. Приборкати. Навчитися керувати ним, а не чекати смертельного страху.

І в мене ніяк не виходило.

Дехто з одногрупників впевнено викрешував з пальців вогняні іскри або піднімав у повітря пласти мокрої землі. Здебільшого це були аристократи, які з дитинства виростали з приватними лекторами. Але навіть ті, хто прибув із бідних провінцій, починали показувати перші паростки сили.

Я ж могла годинами стояти, стиснувши зуби, і в кращому разі отримувала лише безпорадне тління на кінчиках пальців.

Залишалося не так багато часу до зимових канікул, а з ними наближалися й перші іспити. Якщо з теоретичних дисциплін я могла розраховувати на найвищий бал, то практична магія загрожувала стати для мене катастрофою.

Чергова спроба сформувати бодай найпростіший світловий щит закінчилася тим, що магічна нитка з тихим тріском згасла. Я розчаровано видихнула, опустивши тремтячі руки.

Кроки за спиною були безшумними.

– Прийди після закінчення всіх занять, Мірабель, – тихо мовив месьє Леонар, зупинившись поруч.

Я підвела на нього очі, струшуючи з вій мокрі краплі. – Навіщо?

– Хочу розібратися, чому ти не можеш відчути власне джерело. Ти не з тих, у кого немає сили, Мірабель. Ти просто не можеш знайти до неї ключ.

Від його слів у грудях солодко й болісно тьохнуло. Він не просто пам’ятав моє ім’я. Він дійсно бачив мене. Зрозумів те, чого не помічали інші: я не бездарна, просто не виходить.

– Добре, – тихо відповіла я, ковтаючи хвилювання. – Добре, я прийду.

Коли заняття нарешті закінчилося, ми з Веєю буквально побігли до гуртожитку. Промокли ми страшенно – сукні важчали від води, а пальці на ногах заніміли. На щастя, на нашому поверсі було тихо, а душова виявилася вільною.

За п’ятнадцять хвилин ми вже витерлися жорсткими рушниками, переодяглися в сухе й кинулися до їдальні, де на нас чекав гарячий суп і духмяний свіжовипечений хліб із вершковим маслом, витали пахощі запеченої курки й чебрецю.

Нік сидів поруч із Веєю й, здавалося, взагалі не помічав нікого довкола. Варто було їй сказати слово про невдалу спробу активувати чари росту на лекції з травництва, як він одразу розвертався до неї цілим корпусом, уважно вбираючи кожну інтонацію. Вея рожевіла, сміялася, сором’язливо поправляла русі кучері й робила вигляд, що абсолютна увага одного з найпопулярніших хлопців курсу її анітрохи не вражає.

Я спостерігала за ними з теплою усмішкою. У їхній ніжності було стільки дитячої, чистої щирості. А ще я помітила, що Вея стала значно більше часу приділяти власній зачісці та носила легкий макіяж.

А от Марії з нами не було.

Її порожнє місце біля краю столу викликало в мене дивне відчуття тривоги. Після суботніх подій Марія стала дивно відчуженою. Вона посилалася на головний біль і перевтому, але я не могла забути той дикий, загнаний спалах паніки в її очах біля брами. Що вона приховувала?