Глава 13. Амулет та загадкові тіні Лоріана

У суботу зранку осіннє сонце танцювало в кронах дерев, розливаючи над східними околицями столиці м’які бурштинові відблиски. Ми зустрілися біля масивних залізних воріт Академії, звідки дорога вилася прямо на схід – до величного Лоріана.

Марія вже чекала на нас. Вона виглядала зовсім інакше, ніж учора: жодного сліду нічного переляку чи тремтіння. Тільки легка усмішка й бездоганно підібрана сукня волошкового відтінку. Світле волосся вона перехопила шовковою стрічкою на потилиці, і в ранкових променях воно відливало теплим медовим золотом.

– Я вже боялася, що ви передумали, – мовила вона, ступивши нам назустріч.

– Це Вея ледве виборсалася з-під ковдри, – посміхнулася я.

– Я прокинулася вчасно! – запротестувала подруга, поправляючи комір.

– На третій дзвінок до сніданку, – уточнила я.

– Це все одно вважається «вчасно»!

Марія засміялася, і я мимоволі розслабилася. Мені подобалося бачити її такою – жвавою, легкою, безтурботною. Та десь глибоко всередині досі ворушився липкий осад сумніву. Чи мала я право мовчати? Чи не вартувало повідомити ректора та магістрів про тих трьох старшокурсників? Але Марія благала не здіймати скандалу, і я вирішила поважати її прохання.

За воротами на нас чекала найнята карета. Легкий екіпаж, запряжений парою гнідих коней, м’яко рушив вибрукуваним шляхом. З кожним наступним поворотом академічна тиша розчинялася, а попереду, за розлогими пагорбами, виднілися околиці Лоріана.

Столиця зустріла нас шумом, дзвоном магічних сфер-кур’єрів та апетитними пахощами свіжої випічки.

Марія виявилася на диво вправною провідницею. Вона впевнено вела нас затишними вуличками: показала пекарню з найніжнішими булочками з лимонним кремом, ювелірну лавку, де Вея цілих двадцять хвилин вагалася над витонченою срібною шпилькою, і, нарешті, вивела до зеленої веранди кав’ярні.

– Ось воно! – урочисто вигукнула Марія, вказуючи на затінений виноградом столик. – Легендарне морозиво із сімома смаками тут найсмачніше у всій столиці!.

Розмова за столиком текла легко й невимушено. Ми сміялися з Веї, яка намагалася вгадати смак кожної кульки морозива, ділилися дрібницями про навчання. Марія трохи розповіла про себе – про бідну, але дружню родину, про батька-торговця й молодшого брата.

– Для мене вступ сюди – це диво, – тихо зізналася вона, крутячи ложечку в чашці. – А ти, Міро? Ти вже звикла до життя в герцогському домі?

Запитання пролунало м’яко, але я відчула, як усередині спрацював звичний захисний інстинкт.

– Звикаю, – стримано відповіла я. – Але зараз для мене головне – навчання й Академія.

Марія не стала тиснути. Вона легко перевела тему на вуличний ярмарок, що вирував неподалік, розповідаючи, що серед товарів, які виблискували на торгових ятках, можна знайди справді оригінальні речі і прикраси, шпильки для волосся, накидки та багато іншого краму. Вею настільки зацікавили ці розповіді, що ми разом вирушили «на пошуки скарбів».

Серед купи прикрас та дивних магічних дрібничок, я зупинилася біля ятки зі старими, потемнівши ми від часу, бронзовими та срібними кулонами.

Мій погляд прикувала маленька підвіска-диск у формі сонця з витонченим, незнайомим орнаментом. Я простягнула руку й торкнулася металу. У ту ж секунду подушечки пальців обпекло знайомим, пульсуючим теплом – точно таким, яке прокидалося в моєму тілі під час виклику золотої магії.

Я різко відсмикнула руку.

– Щось не так? – стривожилася Вея.

– Ні… просто здалося, – мовила я, але амулет ніби продовжував кликати мене з оксамитової подушечки.

Наближався вечір і небо над Лоріаном вкрилося багряними барвами. Ми вже збиралися вертатися до Академії, коли Марія раптом зупинилася на роздоріжжі.

– Дівчата, я зовсім забула! – вона сплеснула долонями. – Батько просив передати папку його знайомому тут, біля Західного ринку. Це за рогом.

– Ми зачекаємо чи ходімо з тобою, – запропонувала я.

– Ні-ні, не треба! – Марія заперечливо похитала головою. – Я бігом. А ви сідайте ось у ту карету біля аптеки – я замовила її заздалегідь, щоб ми не чекали в черзі. Кучер знає маршрут. Я наздожену вас біля міської брами!

Не встигла я заперечити, як вона обійняла нас обох, тепло усміхнулася й швидко зникла за поворотом вулиці.

– Вона дивна, але мила, – мовила Вея, потягнувшись. – Ходімо, бо в мене вже ноги відпадають.

Карета, на яку вказала Марія, чекала в затінку занедбаного провулка. Темно-синій екіпаж без розпізнавальних знаків. Кучер у глибокому капелюсі навіть не підвів голови, коли ми піднялися всередину.

Екіпаж рушив. Але замість того, щоб прямувати до широкого західного тракту, карета повернула у вузькі, темні вулички біля старого міського муру.

– Зачекай… – я визирнула у вікно. – Куди ми їдемо? Це не дорога до Академії.

Я постукала у дерев’яне віконце до кучера: – Гей! Ви помилилися поворотом!

Екіпаж навіть не збавив ходу. Навпаки – коні пішли галопом. За вікном миготіли лише глухі кам’яні огорожі та зловісні тіні.