Глава 12. Лялька на ниточках

Нарешті настала п’ятниця. Цього тижня я виробила звичку після занять проводити хоча б кілька годин у бібліотеці. Сьогодні теж не стала собі відмовляти. Мені подобалося це місце: тиша, запах старих книжок, шелест сторінок і приглушене потріскування магічних ламп.

Тут я могла забути про все: про герцогський дім, про майбутнє, яке дедалі частіше здавалося заплутаним клубком чужих рішень, і навіть про Андре. Щоправда, останнім часом це виходило не завжди. Я дедалі частіше ловила себе на тому, що перечитую один і той самий абзац, бо думки вперто відлітають кудись далеко. Проте вирішила не зважати на це й просиділа над книжками довше, ніж планувала. Коли нарешті закрила товстий фоліант і подивилася на годинник, то зрозуміла, що надворі вже зовсім стемніло. Я зібрала речі, попрощалася з бібліотекаркою й вийшла з адміністративного корпусу.

Мого обличчя торкнулася вечірня прохолода. Уздовж головних доріжок світилися магічні ліхтарі, залиті м’яким золотавим сяйвом, і в ньому мокре після нещодавніх дощів каміння та опале листя ледь помітно блищали.

Академія вночі здавалася зовсім іншою. Удень тут вирувало життя: студенти поспішали на заняття, викладачі переходили з корпусу до корпусу, хтось тренувався на полігонах, а довкола постійно лунали розмови і сміх. Тепер же величезна територія поступово поринала в тишу. Лише зрідка вдалині проходив хтось зі студентів, і їхні кроки швидко губилися в темряві. Я йшла знайомою стежкою до гуртожитку, притискаючи до грудей кілька книжок, коли раптом почула голоси.

Спочатку я навіть не звернула на них уваги. Десь праворуч, за деревами, хтось розмовляв. Потім почувся сміх. Я вже хотіла пройти далі, але наступної миті до мене долетів жіночий голос — схвильований, зірваний на крик:

– Відпустіть мене!

Я зупинилася.

У голові одразу промайнула найрозумніша думка: не лізь.

Може, це просто сварка. Можливо, вони знайомі. Може, дівчина перебільшує, а я втручуся в чужі справи й тільки створю собі проблеми. Я навіть зробила кілька кроків уперед.

А потім почула чоловічий сміх і слова, яких не розібрала, а за ними — коротке схлипування.

Я завмерла. Мене скував страх. Не той, який виникає перед іспитом чи під час невдалого заклинання. Справжній. Той, від якого тіло завмирає раніше, ніж мозок встигає щось вирішити.

Я повільно обернулася.

Між деревами справді були люди. Троє хлопців оточили дівчину. Вона притиснулася спиною до стовбура й намагалася триматися якомога далі від них. Один стояв просто перед нею, другий спирався плечем об дерево, а третій перегороджував дорогу. Вони сміялися, щось говорили, час від часу нахиляючись до неї.

Я не чула всіх слів, але бачила достатньо, щоб зрозуміти: вона боялася.

І в ту мить усі мої розумні думки кудись зникли. Я швидко зробила кілька кроків у темряву дерев.

– Гей! – крикнула я.

Троє хлопців одночасно повернули голови. Дівчина теж подивилася на мене, і в її очах на мить спалахнула надія.

– Відійдіть від неї! – сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. – Інакше я покличу вартових.

На кілька секунд запала тиша.

Потім один із хлопців розреготався: – О, дивіться, яка смілива.

– Йди звідси, перш ніж ми займемося ще й тобою, – додав інший.

Серце забилося так сильно, що я фізично відчула його удари в грудях.

Чудово.

Ось тепер я остаточно зрозуміла, наскільки безрозсудно вчинила.

Я була першокурсницею, яка ледве могла викликати власну магію. Переді мною стояли троє старшокурсників, і, судячи з їхньої поведінки, вони чудово розуміли, за ким сила. Я могла покликати охорону. Могла побігти до найближчого корпусу. Могла просто відступити й удати, ніби нічого не бачила.

Але що тоді було б із нею?

Я перевела погляд на дівчину — вона тремтіла.

Я не могла її залишити.

– Біжимо! – крикнула я.

Навіть не дала собі часу передумати. Рвонула вперед, схопила дівчину за руку й потягнула на себе. Вона спочатку розгубилася, але вже наступної миті зрозуміла, що я задумала.

– Біжи!

Ми кинулися до стежки.

Позаду пролунала лайка: – Стійте!

Я не оберталася.

Спідниця плуталася в ногах, книжки ледь не випадали з рук, легені вже за кілька секунд почали палити від нестачі повітря, але я продовжувала бігти. Дівчина бігла поруч, міцно стискаючи мою долоню. Я чула важкі кроки позаду й боялася навіть подумати, що буде, якщо вони нас наздоженуть.

Попереду нарешті показалося світло гуртожитку.

– Ще трохи!

Ми вискочили на освітлену доріжку.

Позаду кроки раптом стихли. Я ризикнула озирнутися, але в темряві вже нікого не побачила. Мабуть, вони не наважилися переслідувати нас на освітленій території.

Влетівши у двері гуртожитку я різко зачинила їх за собою. Лише після цього дозволила собі спертися на стіну спиною.