Глава 11. Коли майбутнє змінюється

Ранок розпочався похапцем, бо я проспала. Вея, не дочекавшись мене, пішла на сніданок. А я саме поспішала коридором на першу пару, притискаючи до грудей записники, коли гучний гомін довкола мене раптом почав згасати. Ще мить тому студенти жваво перемовлялися, сміялися, сперечалися про вчорашній матеріал чи лаяли викладача, який задав надто багато додому, а тепер ці голоси один за одним перетворювалися на приглушений, натягнутий шепіт.

Спочатку я не одразу звернула на це увагу.

А потім помітила, як студенти попереду почали квапливо розступатися, поступаючись дорогою. Наче невидима хвиля проходила коридором, змушуючи людей притискатися до стін. Хтось гарячково поправляв мантію, хтось пригладжував волосся, а кілька дівчат розгублено чепурилися перед дзеркальними металевими вставками між кам'яними колонами.

– Боги... це ж кронпринц, – придушено прошепотіла дівчина праворуч, і в її голосі прозвучало таке захоплення, наче перед нею з'явився не спадкоємець престолу, а герой із романтичної балади. – Який же він красивий...

Інша тихо засміялася, штовхнувши її в лікоть: – Тихіше! Він почує.

– Нехай почує...

Я завмерла.

Ні. Тільки не це.

Пальці мимоволі сильніше стиснули шкіряну палітурку, а в грудях щось важке й крижане повільно піднялося до горла.

Я підвела очі.

У кінці коридору з'явився він.

Кронпринц.

Високий, статний, бездоганно спокійний, він ішов центром зали так, наче цей простір належав йому за правом народження.
Мідного кольору волосся було вдавано недбало зачесане назад, кілька пасм спадали на лоб, а на плечах лежала темна академічна мантія, оздоблена витонченою срібною вишивкою. Жодної зайвої прикраси, жодного демонстративного жесту — лише стримана, абсолютна впевненість людини, яка з дитинства знала: варто їй зупинитися, і сотні інших зупиняться разом із нею.

Поруч із ним ішов Філіп. Мій прийомний брат навіть у студентській мантії примудрявся виглядати так, що здалеку було зрозуміло, - він належить до вищого світу. Філіп щось тихо говорив принцу, усміхаючись тією своєю легкою, самовпевненою усмішкою, яка змушувала мене насторожуватися.

За ними крокували ще двоє юнаків, яких я раніше не бачила. Судячи з одягу й манери триматися, вони також належали до найвищої аристократії. Один був світловолосим і незвично стриманим, другий — темноволосим, із насмішкуватим виразом обличчя. Вони тихо перекидалися фразами, але час від часу поглядали на принца, немов перевіряючи його реакцію.

Я майже перестала дихати.

Мій погляд зустрівся з його очима. Лише на одну-єдину мить.

Але цього вистачило.

Переді мною на секунду зник залитий сонцем коридор Академії. Я знову побачила іншу кімнату, інший час, інше життя. Холодний погляд і безжальні руки. Важкі двері, за якими ніхто не чув моїх криків. Його голос — спокійний, майже байдужий, — і той самий погляд, від якого мені колись хотілося стати невидимою.

Мій король. Мій кат. Людина, через яку я вирішила померти.

А тепер він ішов мені назустріч, молодий, живий і ще не заплямований тією кров'ю, яку я так чітко пам'ятала. Ще не король… Кронпринц.

Ні.

Ноги самі зробили крок назад. Я не мала права панікувати — не тут, не перед сотнями студентів і точно не перед ним. Але тіло пам'ятало те, що розум намагався заперечити.

Я різко розвернулася й, не думаючи про те, чи не виглядає це підозріло, пірнула в найближчий бічний коридор. Лише опинившись за масивною мармуровою колоною, я дозволила собі безсило обпертися на холодний камінь спиною.

Серце билося так божевільно, що мені здавалося, ніби його луну чути на весь поверх.

Я заплющила очі й зробила повільний, глибокий вдих. Раз. Другий. Третій.

– Спокійно, Міро... – шепіт власного голосу прозвучав дивно й чужо. – Ти не в минулому.

Я розплющила очі. Затишний бічний коридор був порожній, тільки здалеку ще долинав приглушений гомін.

Так, це була найважливіша річ, яку я мала карбувати у своїй пам'яті щодня: я не в минулому. Я повернулася. Отримала другий шанс і змінила власну долю. Але, схоже, разом із моїм життям змінилося значно більше, ніж я могла собі уявити.

У минулому кронпринц ніколи не навчався в Академії. Ніколи. Я пам'ятала це так само чітко, як і власну смерть. Для спадкоємця престолу існувала зовсім інша система освіти: найкращі магістри приїздили до палацу, складали індивідуальну програму й навчали його під постійним наглядом королівських радників. Він не мав потреби ходити загальними коридорами, сидіти на лекціях поруч із дітьми дворян та простолюдинів чи бувати на студентських святах. Він мав стати королем, і його готували до цього з колиски.

Тепер усе перекинулося догори дригом. Він був тут. Навчався в Академії і ходив тими ж коридорами.

Я повільно видихнула. Майбутнє не просто трохи відхилилося від знайомого шляху — воно пішло геть іншою дорогою. І найгірше полягало в тому, що я більше не могла передбачити, куди вона приведе.

Раніше я вважала своїм головним козирем пам'ять про минуле. Чимало подій закарбувалися в пам’яті і я знала, хто стане магістром, хто одружиться, які родини збагатіють, які політичні союзи виникнуть, хто загине, а хто зрадить. Перебіг подій здавався мені передбачуваним.

Тепер же одна-єдина обставина — поява кронпринца в Академії — повністю перекреслювала мої знання. Якщо змінилося щось одне, то що ще зазнало змін?

Я гарячково згадала все, що сталося після мого повернення: я не дозволила родині Сайвонських отримати повний контроль над моїм життям; вступила до Академії раніше, ніж мала; зустріла людей, яких раніше навіть не знала; втрутилася в події, які колись відбувалися без мене... А тепер ще й кронпринц опинився тут. Занадто багато змін, і всі вони могли бути тісно пов'язані між собою.

Я міцно стиснула ремінець сумки. Найгірше, що я могла зробити зараз, — це поводитися так, ніби нічого не сталося. Мені потрібна була чітка, залізна стратегія: По-перше, за жодних обставин не потрапляти кронпринцу на очі. По-друге, уникати будь-яких ситуацій, де нас можуть офіційно представити одне одному. По-третє, не привертати уваги аристократів, особливо з його оточення. І, нарешті, найважливіше — нікого не зцілювати без крайньої потреби.