Глава 10. Академічні будні

– Нарешті обід! – із щирим полегшенням видихнула Вея, квапливо згортаючи зошити й зсуваючи їх у сумку. – Ще хоч одна година цієї історії – і я почну бачити імператорів Омерії уві сні.

– Ти ж лише десять хвилин тому переконувала мене, як сильно захоплюєшся цим предметом! – усміхнулася я, хитаючи головою.

– Захоплююся, – не стала заперечувати подруга, зводячись з-за парти. – Але точно не настільки, щоб через стародавніх королів жертвувати смачненьким обідом.

Дзвінок нарешті сповістив про завершення пари, і ми разом із рештою студентів вилилися в гучний, залитий сонячним світлом коридор. Доки ми прямували до їдальні, а Вея щось жваво щебетала про сьогоднішнє меню, мої думки все ще витали довкола викладеного магістром матеріалу.

Чесно кажучи, лекція з історії магії мені справді сподобалася. Сьогодні викладач захопливо розкривав політичну карту сучасного світу, і це слухалося як справжня казка. Ми з Веєю, будучи аурелійками, знали, що наше королівство Аурелія вважається прямим спадкоємцем Імперії Омерія. Це земля багатющих долин, вікових смарагдових лісів, важливих річкових портів та величних імперських міст, які збереглися найкраще з усіх.

Проте не менш цікаво було почути й про інші куточки материка.

Валорія, наприклад, успадкувала колишній сільськогосподарський пояс імперії. Це край найродючіших земель, що постачає відбірну пшеницю, соковитий виноград і рідкісні лікувальні трави. Та головний її скарб ховався під землею – саме Валорія контролювала понад половину відомих родовищ магічних кристалів.

Севентія ж поставала її повною протилежністю: земля суворих гір, неприступних фортець і безкінечних зим, де в окремих ущелинах сніг не танув ніколи. Цей край, загартований холодом, славився неперевершеною захисною магією, адже саме там зародилися найсильніші школи бойових бар’єрів та військової тактики.

Зовсім іншим духом дихав Меридіан – держава, надійно відгороджена від решти світу високими гірськими хребтами. Це була неймовірно мальовнича країна з гримучими водоспадами та квітучими долинами. Меридіан володів наймогутнішим флотом, а місцеві маги досконало повелівали вітром, водою та складними навігаційними чарами.

Не менш таємничим здавалося й Транзіон – невелике князівство, заховане в серці центральних гір. Воно тримало свою вагу завдяки багатим покладам кристалів, древнім руїнам та магам, що спеціалізувалися на просторових структурах і магії землі. Магістр згадував, що під їхньою столицею, Туроном, досі знаходять підземні зали ще прадавніх цивілізацій, куди археологам зась ступати без супроводу потужних чарівників.

І наостанок – Алькум. Зовсім молоде князівство на південному узбережжі, що виникло лише два роки тому. Її горбисті землі, вкриті безкрайніми степами, були ідеальним місцем для випасу худоби та збору дивовижних степових трав.

Картина світу складалася, мов витончена мозаїка, і я навіть не помітила, як за цими роздумами ми опинилися біля дверей їдальні, звідки вже линули спокусливі аромати свіжої випічки.

Велика обідня зала вже гула, наче розтривожений вулик, вщент заповнений студентами різного віку. За довгими дубовими столами юрбилися як спантеличені першокурсники, так і розслаблені старшокурсники: одні голосно обговорювали підступність ранкових лекцій, інші емоційно сперечалися щодо результатів учорашніх тренувань, а хтось просто насолоджувався можливістю бездумно перепочити бодай кілька дорогоцінних хвилин.

Знайшовши вільне місце біля вікна, ми розклали тарілки, проте спокійно побути вдвох нам не вдалося. До столу одразу ж підійшла трійця одногрупників – Арсен, Нік та Роберт. Усі троє походили з невеликих, але гордих аристократичних родів. Їхні прізвища не гриміли на все королівство, проте були достатньо давніми, аби хлопці вважали своїм священним обов’язком нагадувати про власне шляхетне походження принаймні тричі на день.

– Між іншим, у моєї родини був власний родовий герб ще за часів розквіту Омерії, – самовдоволено карбував Роберт, педантично накладаючи їжу до своєї тарілки.

– Ти розповідаєш нам це вже втретє за сьогодні, – згасив його запал Арсен, навіть не підводячи очей від супу.

– Бо ви постійно про це забуваєте!

– Ми не забуваємо, Роберте, – з неприхованим сарказмом чеканив Арсен. – Ти так старанно нам нагадуєш, що у нас немає шансів це забути.

Вея пирснула від сміху. У цей момент Нік невимушено сів поруч із нею, і я одразу помітила, як невпізнанно змінилася моя подруга. Вона миттєво випростала спину, почала раз у раз незграбно поправляти тугу косу, спалахувала яскравим рум’янцем від кожного його випадкового слова й водночас старанно вдавала, ніби присутність хлопця її найменше обходить. Втім, обходить, і ще й як.

Я згадала нашу відверту розмову після урочистостей з нагоди посвячення: тоді Вея, червоніючи до самих кінчиків вух, розповіла мені, що вони з Ніком цілувалися в затінку академічного саду. Схоже, ця романтична історія лише набирала обертів.

– А чого це наша Вея сьогодні така тиха й сумирна? – грайливо підморгнув Арсен, згортаючи набік розмову.

– Я не тиха, – буркнула дівчина, встромивши виделку в салат.

– Ні-ні, саме тиха.

– Я просто їм! – Вея засоромилась.

– Не вірте їй, – втрутився Роберт із загадковою усмішкою. – Вона просто аж занадто пильно дивиться на Ніка.