Глава 9. Історія, яку краще пам’ятати

По шибці повільно стікали краплі дощу, залишаючи за собою тонкі прозорі доріжки й розмиваючи й без того сірий, вогкий пейзаж за вікном. За склом усе здавалося позбавленим барв – вікові дерева, вологі кам’яні доріжки академічного двору, стрімкі високі башти сусідніх корпусів. Осінь невблаганно наступала, вимиваючи з повітря залишки літнього тепла.

Проте думки вперто поверталися не до негоди, а до вчорашнього вечора – і до Андре.

У пам’яті виразно збереглася кожна деталь, ніби це сталося лише кілька хвилин тому. Карбувався його голос, міцні обійми, те, як легко й упевнено він ніс мене на руках до цілителя, вихопивши з тієї задушливої, небезпечної кімнати.

Попри всі сумніви, розсудливість підказувала: Андре миттєво зрозумів, що відбувалося з моїм тілом під дією отрути, і приспав мене саме для того, щоб уберегти від фатального кроку, про який пізніше довелося б гірко шкодувати.

Він мав повну можливість скористатися моєю беззахисністю та вразливим станом, але не зробив цього.

І ця шляхетність чомусь позбавляла спокою, залишаючи в душі глибоке німе здивування. У минулому житті все кардинально відрізнялося. І пам’ять знову повернула мене до тої вечірки в графському палаці, гучної, несамовитої, якими пишався Філіп. Але тепер думка, яка ще кілька тижнів тому здавалася божевільною фантазією, проростала в мені прозрінням. Андре тоді одурманили. І його поведінка - п’яний, палаючий погляд, важкі руки на моїх плечах, владні поцілунки – раптом набула зовсім іншого сенсу.

Крізь призму нових подій, стриманості Андре і тверезого аналізу я продовжувала розмірковувати. В мені міцніла впевненість в тому, що в тій давній історії від початку був замішаний Філіп. А що, якби тоді мені не вдалося вирватися і втекти? Чи зупинився б Андре сам?

Відповідей не було, і сумніви продовжували розривати душу. Мене не покидала думка, що протягом всього минулого життя я пронесла страх перед Андре, але що, як боятися із самого початку треба було не його?

– Міро?

Здригнувшись від несподіванки, повернула голову на тихий шепіт.

Вея дивилася поверх розкритого зошита із щирим занепокоєнням у карих очах: – Про що ти так глибоко задумалась?

Відповісти завадила поява викладача з історії світу, магістра Колінса. Це був кремезний чоловік років шістдесяти з суворим, але шляхетним обличчям. Втім, після всього, що вже вдалося дізнатися про магів та їхнє довголіття, намагатися визначати їхній вік на око було марною справою. На ньому був простий темний камзол академічного крою, позбавлений ознак розкоші чи прикрас, а сивіюче сріблясте волосся лежало акуратно зачесаними назад хвилями.

Слідом за магістром двоє старшокурсників, ледь утримуючи рівновагу, обережно занесли до аудиторії масивний дерев’яний планшет. На ньому розміщувався величезний сувій. Полотно виявилося настільки широким, що юнаки, приклавши чимало зусиль, ледве дотягли його до викладацької кафедри. Краї карти були обтягнуті темною зношеною шкірою, а на металевих застібках тьмяно виднілися потерті від часу герби.

Викладач зайшов за ними, поважно зняв шкіряні рукавички, поклав їх на край столу й кілька секунд мовчки дивився на сувій, збираючи увагу аудиторії.

– Сьогодні, – нарешті його глибокий, оксамитовий голос рознісся аудиторією, – ми поговоримо про те, що об’єднувало наш материк понад чотири сотні років тому.

У класі миттєво запала тиша. Головний орієнтир уваги змістився до кафедри. Підійшовши до планшета, магістр одним коротким, відпрацьованим рухом розгорнув сувій.

Тканина миттєво спалахнула м’якими магічними лініями, і над стільницею постала велична, об’ємна територія. Досі доводилося бачити лише сучасні карти на попередніх заняттях, але ця виявилася настільки детальною, живою та об’ємною, що студенти мимоволі нахилилися вперед, щоб краще роздивитися деталі. А над усією центральною частиною материка великими золотими літерами простягалася назва: ОМЕРІЯ.

– Понад чотириста років тому, – розлогим тоном почав магістр, – увесь відомий нам цивілізований світ був міцно об’єднаний під владою однієї-єдиної держави.

Він провів долонею над поверхнею полотна, і назва спалахнула ще яскравішим золотом: «Імперія Омерія».

Із задніх рядів пролунав тихий, захоплений свист когось із студентів.

Викладач ледь помітно усміхнувся куточками вуст: – Але давайте не поспішати. Історія – пані примхлива. Вона дуже не любить, коли її намагаються проковтнути цілком, не розжувавши.

По аудиторії прокотилася хвиля легких смішків. Проте погляд уже важко було відірвати від сяючої карти. Чим довше вдавалося вдивлятися в магічні мережива, тим більше вражали її колосальні масштаби. Там, де зараз пролягали чіткі кордони суверенних держав – Аурелії, Валорії, Севентії та Меридіану, – тоді була єдина неподільна система. Одна влада. Одна імператорська династія. Одна столиця. І, судячи з мережива світлових ниток, розгалужена сітка доріг, міст та магічних вузлів.

– Передусім слід чітко усвідомити, якою саме була Омерія, – продовжив викладач, карбуючи кожне слово. – бо якщо ви сприйматимете її просто як дуже велике королівство, то не зрозумієте в її долі абсолютно нічого.

Він знову торкнувся картографічного полотна, і золотий герб у центрі розгорівся з новою силою: – Омерія не була королівством. Це була імперія.