Глава 8. Академія

Я стояла посеред ромбоподібної площі перед величним фасадом Академії Вищої Магії й відчувала, як холодний вітер намагається пробратися під тонкий плащ. Перше осіннє листя відривалось від дерев, кружляючи опадало на землю і шурхотіло під ногами кількох сотень першокурсників. Навколо вирувала юрба, лунали схвильовані голоси, хтось сміявся, хтось востаннє звірявся з розкладом, а десь неподалік уже спалахували перші магічні іскри.

А мені було тепло. Але не від одягу чи магії, а від усвідомлення, що я нарешті вільна.

Я була тут. Не в похмурих стінах герцогського маєтку Сайвонських, де кожен мій крок звіряли з етикетом, а погляд герцогині Сесілії, переслідував на кожному кроці сироту, яку її чоловік із незрозумілих причин вирішив вдочерити.

Я була в Академії. І сама присутність тут уже здавалася мені майже перемогою.

Якщо мені вдасться закінчити навчання й отримати диплом мага, я зможу розпочати власну практику. Зможу заробляти сама. Жити незалежно від герцогської родини. І тоді ніхто – ні Альберт Сайвонський, ні його пихата дружина, ні навіть той, чиє ім’я досі викликало в моїй душі кривавий жах, – не зможе вказувати мені, за кого виходити заміж чи як розпоряджатися власним життям.

Я провела пальцями по важкому гладенькому металу на правому зап’ясті. Золотий браслет-ініціатор, що сяяв дивним, майже сонячним світлом. В інших адептів такі браслети світилися червоним, синім, зеленим, коричневим, срібним.

Навколо вирувало життя. Молоді маги, юнаки та дівчата у мантіях першокурсників схвильовано розмовляли, від чого створювався вуликовий шум.

Більшість присутніх належали до магів-стихійників. Окремими групками трималися нечисленні цілителі, в браслетах яких відсвічували зеленню камені-вставки та артефактори. І лише камінь в моєму браслеті виблискував золотим, наче сонце.

– Ти теж хвилюєшся? – почувся поруч дзвінкий, дещо квапливий голос.

Я повернула голову. Поруч зі мною стояла дівчина, обійнявши себе за плечі, з довгим русим волоссям, заплетеним у дещо розпатлану косу. Це була Вея, така ж першокурсниця, як і я.

– Трохи, - в її очах світилася настільки щира тривога, що я не втрималася від усмішки.

– Трохи?! – вона обурено витріщилася на мене. – Міра, я зараз або заплачу, або випадково здійму над площею бурю.

Навколо її пальців справді закрутився маленький вихор.

Я тихо засміялася.

– Якщо здіймеш бурю, ректор точно тебе запам’ятає, – посміхнулася я, заправляючи пасмо платинового волосся за вухо. – Все здається таким... нереальним.

– Ось цього я й боюся, бо хочу, щоб він запам’ятав мене як талановиту студентку, а не як дівчину, яка в перший день знесла дах Академії.

Ця спроба жартома зняти напругу викликала в мене чергову посмішку.

Мені подобалася ця дівчина, і хоча ми познайомилися лише вчора ввечері в коридорі гуртожитку, але дивним чином розмовляли так, наче знали одна одну значно довше.

Нам обом неймовірно пощастило. На першому поверсі, де зазвичай селили першокурсників по двоє в кімнату із загальними душовими на весь поверх, місць не вистачило. Нас відправили на другий поверх.

Там кімнат було не менше, і душові також були на поверсі, зате всі кімнати були одномісними.

Після років, проведених спочатку в притулку, а потім у герцогському маєтку під постійним наглядом слуг, можливість просто зачинити двері на ключ і залишитися самій здавалася мені нечуваною розкішшю.

– А я просто місця собі не знаходжу! – Вея збуджено стиснула кулачки, і навколо її пальців пробіг легкий, прозорий вітерець. – Уявляєш, я походжу з давнього, але геть збіднілого роду. Батьки віддали останні заощадження за мою дорогу сюди. Якщо б у мене не проявилася магія повітря, мене б просто видали заміж за сина місцевого багатого торговця! А тепер я тут... Ми тут!

– Це не найгірша доля.

– Міра! Ти говориш так, наче тобі п’ятдесят.

Я ледь не вдавилася повітрям.

– Дякую, якщо це комплімент, то він дуже своєрідний.

Саме в цей момент на високу кам’яну платформу в центрі площі вийшов чоловік у темно-синій мантії ректора і гомін поступово стих.

Це був магістр Теодор Вельський – невисокий, трохи сутулий старий із круглим обличчям, добрими сірими очима та короткою бородою, яку вже посріблила сивина. На перший погляд він зовсім не нагадував людину, яка більшу частину свого життя провела при королівському дворі й свого часу входила до числа найвпливовіших магів, що служили Короні.

 – Кажуть, він знав сотні бойових заклинань, брав участь у магічних кампаніях на північному кордоні, а його порад дослухався навіть наш король, - прошепотів рудоволосий високий хлопець, що стояв поруч, миловидній дівчині в смішних окулярах. - І двадцять років тому залишив службу при дворі, щоб присвятити решту життя роботі в Академії.

Я вдивлялась в цього немолодого чоловіка. Попри солідний вік, в ньому відчувалася прихована сила.

– Вітаю вас, – почав він.

Голос у ректора виявився напрочуд тихим і монотонним.

– Вітаю в Академії. Ви прийшли сюди здобувати знання, які потрібні для того, щоб стати магами. Магія потребує знань, бо без знань вона небезпечна. Тому вчіться і, можливо, серед вас зараз знаходяться маги, які зроблять нові відкриття, змінять магічні реалії, увійдуть а історію нашого королівства, – ця промова була доволі короткою, але очі адептів загорілися азартом.