Глава 7. Золота магія

Я тримала в руках свіжу газету, переглядаючи сторінку із світськими плітками. Минуло два дні після балу-маскараду, а у столичній пресі все ще не вщухали захоплені відгуки про світський вечір. Журналісти навперебій смакували деталі блискучого прийому, розписували статки герцога та смакували імена поважних гостей.

- І все-таки бал був прекрасним, - вкотре захоплено повторила Аннет, якій дісталося значно більше уваги, ніж мені.

Її портрети у танці з’являлися на перших шпальтах один за одним, супроводжувані цілими абзацами про її витончену красу, розкішну сукню та дивовижну грацію. Про мене ж згадали лише кількома скупими рядками: «Таємнича незнайомка в чорному більшу частину вечора воліла залишатися осторонь товариства, що лише підігріло цікавість гостей». Шкода, бо цього я й намагалася уникнути. Сподіваюсь, ця цікавість до моєї персони триватиме недовго.

Ми сиділи на літній терасі, служниця саме розливала чай, а я наважилася попросити герцогиню Сесілію дозволити мені прогулятися містом. На диво, вона погодилася без зайвих вагань.

– Звичайно, – зронила вона після короткої паузи. – Але тільки під наглядом гувернантки.

Я покірно кивнула. Цього було цілком достатньо. А от про те, що до нашої компанії приєднається Аннет, я дізналася вже біля карети.

– Я теж їду, – відрізала вона, влаштовуючись на м’якому сидінні.

З її владного тону стало зрозуміло: це не прохання, а факт. Я лише подумки зітхнула. Мабуть, вона вирішила, що я збираюся купувати собі прикраси чи вбрання, аби хоч якось затьмарити її успіх. Нехай думає що завгодно, мені байдуже, бо в мене визрів новий план і я збиралася його реалізувати.

Приблизно за годину наш екіпаж уже котився вулицями столиці, які були досить рівними, щоб подорож не викликала дискомфорту. Я сиділа біля вікна й мовчки спостерігала за містом. Карета повільно минала вишукані крамниці, затишні кав’ярні, ремісничі майстерні та численні екіпажі. Лоріан жив своїм звичним, гамірним життям: городяни поспішали у справах, торговці закликали покупців, а дітлахи з сміхом прослизали між дорослими.

Дивлячись на це різноманіття, я ловила себе на дивному відчутті. У минулому житті я знала це місто. Знала значно краще, ніж хотіла б. Але тепер воно здавалося іншим чи, можливо, іншою була я сама.

Коли карета повернула на широку алею, перед нами відкрилася центральна площа столиці. Я одразу попросила кучера зупинити коней.

– Навіщо? – здивовано звівши брови, запитала Аннет.

– Хочу прогулятися. – відповіла їй, ступаючи ногою на сходинку карети.

– Тут?

Я не стала відповідати, бо хоча площа була надзвичайно красивою, магазинів тут не було, що і викликало роздратування моєї зведеної сестрички. У самому її центрі вигравали на сонці струмені великих фонтанів. Навколо велично стояли мармурові скульптури, а доглянуті клумби майоріли дивовижними рослинами. Та найбільше вражала центральна алея. Викладена світлим мармуром і обрамлена екзотичними квітами, вона тягнулася майже на кілометр – просто до королівського палацу.

Я лише краєм ока зиркнула в той бік – і всередині все похололо.

Палац.

Навіть зараз, після всього пережитого, одного погляду на ці величні вежі, що виднілися із будь-якого кутка столиці, вистачило, щоб у душі прокинулася стара, глибоко прихована тривога. Я різко відвернулася.

Ні. Туди я більше не повернуся.

Змусивши себе зробити глибокий вдих, я повернула голову в протилежний бік. І тоді побачила те, що було моєю ціллю: Артефакт потенціалу або просто Камінь іскри, як часто називали його молоді маги .

Він був дуже вдало вписаний в монументальну архітектуру Центрального Магістеріума столиці, де збиралася магічна еліта нашого королівства. І це був мій шанс, бо кожен охочий міг доторкнутися до цього магічного каменю та перевірити рівень своєї магії, і якщо дар у людини був сильним, її могли зарахувати до Академії.

У своєму минулому житті я ніколи не цікавилася Академією по-справжньому – мені просто не дозволяли мати власних прагнень. Навчання, професія, самостійність – усе це існувало для когось іншого, але не для мене.

А тепер у мене з’явився шанс. І використовуючи цей шанс, я повільно рушила до колони з артефактом.

– Мірабель, ти взагалі розумом помутилася?! – голос Аннет наздогнав мене, мов ляпас. Вона вискочила з карети, роздратовано підмітаючи бруківку шовком сукні, і склала руки на грудях. – Що ти робиш? На нас же люди дивляться! Повернися негайно, це смішно!

Я навіть не обернулася. Холод бруківки пропікав тонкі підошви туфлів, але я йшла вперед, ніби на прив’язі. Вуха заклало від прискореного стукоту власного серця.

Тук. Тук. Тук.

Ніби в грудях бився загнаний птах.

Артефакт потенціалу височів над площею темною, монументальною брилою. У минулому житті я дивилася на нього лише здалеку, з вікна королівської карети, відчуваючи себе собакою на золотому ланцюгу. Тоді мені забороняли навіть мріяти про Академію. «Твоя сила належить мені, Мірабелла, як і ти», – лунав у голові шепіт, від якого вздовж хребта пробігав крижаний холод.

Тепер Камінь іскри був просто переді мною. Тільки на рівні моїх очей у моноліт колони було впаяно темне, майже чорне скло. Всередині нього, мов у пастці, ледь помітно пульсувала якась густа, темна субстанція.