Глава 6. Що приховує маска?

Маскарадний бал завжди здавався мені найдивнішим із усіх аристократичних свят.

Зал було неможливо впізнати. Високі вікна ховалися за важкими темно-синіми шторами, під стелею плавали десятки магічних вогників, що змінювали відтінки залежно від музики. Сотні свічок у кришталевих люстрах відбивалися в дзеркалах, створюючи ілюзію нескінченного моря зірок.

Музика лилася м’якими хвилями і струнні перегукувалися з флейтами. Десь у глибині залу сміялися гості, обговорюючи, щось надто веселе, а по паркету рухались пари, від чого тихо шелестів шовк дорогих суконь, а маски приховували обличчя, але не могли приховати характер.

Сьогодні кожен міг дозволити собі стати кимось іншим. На одній гості була маска срібної лисиці, на іншій – витончена, схожа на крила метелика, прикрашена крихітними магічними каменями. Якийсь немолодий аристократ цього вечора ховався під маскою чорного ворона й так старанно намагався здаватися загадковим, залицяючись до чарівної дами в червоній масці, що мені ледве вдавалося не розсміятися.

Я зайняла затишний куточок між довгими столами з вишуканими закусками, фруктами й солодощами, та масивною колоною, звідки чудово проглядалася більша частина залу. Тут мене не помічали, а отже, я могла спокійно виконувати свою улюблену роль на аристократичних заходах – бути присутньою, але не брати участі. Іноді мені здавалося, що саме в цьому мистецтві я досягла вершини.

Аннет сьогодні сяяла. Саме про такий вечір вона мріяла: увага, залицяльники, компліменти, танці. Один кавалер змінював іншого, і Аннет щоразу приймала простягнуту руку з тією самою чарівною усмішкою. Їй це подобалося. Дуже. Вона рухалася серед гостей так природно, ніби народилася не в сиротинці, а саме тут – серед кришталю, шовку й людей, які вміли всміхатися так, щоб ніхто не здогадався про їхні справжні думки.

Я не засуджувала її. Навпаки, якби я не знала, що ховається за цими блискучими фасадами, мені теж хотілося б отримувати від цього задоволення. Можливо, я навіть дозволила б комусь запросити мене на танець.

Хоча ні, мої ноги фізично протестували проти самої думки про вальс.

За кілька кроків від мене двоє аристократів щось жваво обговорювали, тримаючи келихи. Поруч офіціанти розносили напої, а з прочинених дверей на терасу тягнуло прохолодою й ароматом нічних квітів.

Усе було казково прекрасно і саме тому дратувало найбільше, бо я вже знала, скільки болю може ховатися за такою красою, і як легко між танцями вирішуються чиїсь долі, і укладаються нові домовленості. Цікаво, багато людей сьогодні вночі відмовляться від кохання обираючи титул чи статки? А хтось завтра зранку прокинеться й зрозуміє, що їхню долю вирішили без них.

Я взяла келих із шампанським, зробила ковток і знову перевела погляд на паркет. Мій план був бездоганним: Залишатися непоміченою. Не танцювати. Не знайомитися. І нікого не рятувати. Особливо чоловіків.

Після першого життя це здавалося єдиною розумною стратегією.

– Хм... І чому така загадкова красуня сумує тут, коли весь зал танцює? – слова прозвучати з придихом, а голос здався мені знайомим.

Я здригнулася. Ось і все. План прожив приблизно сім хвилин.

Повільно повернувши голову, побачила молодого чоловіка, що стояв зовсім близько – високий, упевнений, із ледь помітною розслабленою грацією в осанці. Його коротке темне волосся відливало фіолетовим у світлі магічних ліхтарів – тим самим дивним відтінком, який я вже бачила в Андре, але на відміну від зведеного брата, незнайомець носив коротку стрижку, яка тільки входила в моду серед молодих аристократів Аурелії.

Маска приховувала більшу частину обличчя, але чітка лінія щелепи та темний, виклично–веселий погляд здавалися дивно знайомими. І його голос теж здався мені знайомим.

Я знала його в минулому житті? Він бував при дворі?

Незнайомець дивився на мене спокійно й здивовано–весело.

– Ви так мене розглядаєте, наче вже знаєте всі мої гріхи від самого народження, – зауважив він, трохи схиливши голову набік. – І, підозрюю, навіть той, за який мені в дитинстві розбили носа.

Я кліпнула, вихоплена з власних думок. – Перепрошую.

– За що? – оксамитовий голос звучав із легкою іронією.

– За те, що розглядала вас, – відповіла трохи зніяковіло. – Можливо ми знайомі?

\– Не варто, вибачатись, – він повільно окинув мене поглядом у відповідь і ледь помітно посміхнувся кутиком губ. – Мені це навіть лестить. А з приводу знайомства – думаю, ні, я б вас без сумніву запам’ятав.

Я підозріло примружилася, міцніше стиснувши ніжну ніжку келиха: – Ви завжди такий самовпевнений?

– Ні, – він невимушено переклав свій келих у іншу руку. – Іноді я ще гірший.

Маски давали відчуття дивної, майже затишної свободи. Я не стрималася й ледь помітно усміхнулася.

Незнайомець це одразу помітив. Його погляд спалахнув.

– Ось! – задоволено промовив він, ступивши на пів кроку ближче. – А я вже почав думати, що ви взагалі не вмієте усміхатися.

– Ну що ж, ви переконалися, що умію, – відповіла я й повільно пригубила шампанське, роздивляючись його крізь тонке скло. – Просто не бачу особливих причин для посмішок.