Глава 5. Герцогська донька

Ми провели в кареті вже хвилин двадцять і судячи з усього, скоро мали скористатися порталом до столиці. Хоча, якщо бути зовсім чесною, сама дорога зайняла небагато часу. Спочатку від родового маєтку нас повезли до найближчого міста Лісана, де був розташований стаціонарний магічний портал, а вже через нього ми мали потрапити на околиці Лоріана, столиці нашого королівства.

Це було неймовірно дорого, тому будучи сиротою, у своєму першому житті я навіть уявити не могла, що колись користуватимуся подібним способом переміщення. А тепер сиділа в розкішній герцогській кареті й дивилася у так, ніби це було цілком звичайною справою.

Я вже знала, чого чекати від магічного переходу. Перші секунди завжди були неприємними: спочатку здавалося, що світ кудись провалився, шлунок підступав до горла, голова паморочилася...

У тілі виникало дивне відчуття, ніби душа відстала від нього на пару кроків і тепер намагається наздогнати, але я сиділа спокійно, знаючи маленьку хитрість: повільно дихати, не рухатися й не намагатися одразу заговорити, тоді за кілька хвилин усі неприємні відчуття минуть.

А от Аннет пощастило менше. Вона сиділа навпроти – бліда, із зеленкуватим відтінком шкіри, міцно притиснувши долоню до живота. Виглядала так, ніби ще трохи – і її знудить просто на коштовний килим карети.

– Тримайся рівно, Аннет. Не ганьби нас перед слугами, – Герцогиня Сесілія скривила ідеально нафарбовані губи.

Я ледве стримала гірку посмішку, і вкотре пожаліла, що тепер знову змушена називати її «матінкою».

Вона була точно такою, якою я її й пам’ятала в минулому житті: холодною, безпомилковою і схожою на мармурову статую, до якої страшно торкнутися.

Навіть зараз, дивлячись на неї, я фізично відчула той тихий, липкий страх, який охоплював мене поруч із нею в минулому.

Це був не той страх, що виникав перед Андре чи королем, він був іншим – страхом зробити щось неправильно: неправильно сісти, неправильно посміхнутися, неправильно відповісти... Або ненароком забути додати солодке: «Матінко Сесілія».

Я мала вимовляти це на балах. З правильною інтонацією, з сяючими очима – так, щоб кожен аристократ був переконаний: перед ним найщасливіша дівчина у світі, а герцогиня Сейвонська – найніжніша мати.

Я мало не засміялася від цієї сухої іронії.

Донька... Як багато може означати це слово, і як мало воно означало в цьому будинку.

Пам’ять підкинула вечір у королівському палаці з минулого життя, коли мені вже було дуже погано. Настільки, що я навіть не пам’ятала, як набралася сміливості заговорити з нею, а це було не просто. Мене ніколи не залишали без нагляду. Він цього не любив, тому його люди стежили за мною постійно.

Того вечора мені дивом вдалося залишитися із Сесілією наодинці в дамській кімнаті. Тремтячи і старанно підбираючи слова я намагалася розповісти що мені страшно і боляче, і що я більше не можу терпіти його жорстокість. Я так хотіла додому, хоча сама вже не знала, де мій дім, хотіла щоб хтось заступився за мене і захистив. Яка ж я була наївна, думала, вона зрозуміє. Вона ж була моєю названою матір’ю, але Сесілія лише подивилася на мене згори вниз і так, як і зараз, трохи підтиснула вузькі губи.

– Мірабель, не вигадуй дурниць, – промовила вона спокійно, навіть ласкаво, і від цієї ласки ставало тільки нудотніше. – Те, що маєш зараз ти, намагалися б отримати сотні жінок. Повір мені, більшість матерів, які сьогодні сидять у бальній залі, віддали б усе, щоб їхня донька опинилася на твоєму місці.

А всередині мене в цей момент щось остаточно вмирало.

– Перестань корчити із себе жертву, – посміхнулася вона. – І поводься як справжня герцогська донька.

Після того дня я більше ніколи не скаржилася їй. Ніколи. Я навчилася посміхатися крізь біль, дивитися холодно й стояти рівно, навіть коли тіло було в синцях, адже для Сесілії було важливе лише одне: її статус, а усвідомлення, що королівська фаворитка це її донька, тільки підігрівало її самолюбство.

В тому житті, молодий король, правитель, який тільки-но зійшов на престол, привертав до себе увагу численних дам. Жорстокий, розпусний, але неймовірно талановитий у створенні власного світлого образу.

Для більшості він був блискучим, красивим і справедливим монархом, але мало хто знав, яке чудовисько ховалося за цією сліпучою посмішкою.

Карета різко хитнулася на вибоїні, але я втрималась на місці. Ліліан у цей момент впустив іграшку, яка закотилася під сидіння. Це стало приводом для гірких дитячих сліз, які нянька була не в змозі припинити.

Першою не витримала, як не дивно, Сесілія і, подавши знак кучеру наказала зупинитися. Слуга, який їхав поруч із кучером, відчинив двері карети, але щоб дістати іграшку з-під лавки – комусь треба було вийти. Я не стала чекати і першою вийшла із карети. Навіть така маленька можливість розім’ятися і зловити теплі сонячні промені була прекрасною.

А поряд граціозно переминалися із ноги на ногу дорогі породисті скакуни, на яких їхали верхи герцог із синами, і я мимоволі затримала погляд на цих красивих тваринах.

Я любила коней, тому у першому житті це була одна з небагатьох речей, які приносили мені чисту радість. Я могла годинами сидіти на конюшні, гладити їх, годувати яблуками й відчувати запах сіна та шкіри. Там ніхто не вимагав від мене аристократичної постави.

А потім одного разу він побачив, як я всміхалася й про щось теревенила з молодим конюхом. Мені сказали, що я виглядала «надто щасливою поруч із чужим чоловіком». Наступного дня мені назавжди заборонили підходити до конюшні, а що сталося із тим конюхом, я так ніколи і не дізналася.

Я зітхнула, відганяючи ще один спогад, і знову залізла в карету, де вже усміхався Ліліан зі злощасною іграшкою в руках. Хлопчик встиг до мене прив’язатися, тому показував знайденого дерев’яного коника, а іноді просто тихо брав мене за пальці.

– Ліліане, не заважай дорослим, – пошепки зупиняла його няня.