Глава 4. Коли кожен грає свою роль

Бібліотека була величезною, принаймні мені так здавалося в попередньому житті. Вперше переступивши цей поріг, я була в захваті: стільки книг, високі стелажі, драбинки, великі вікна й м’які крісла біля каміна. Для дівчинки із сиротинця це здавалося справжнім палацом.

Я ховалася тут неодноразово – коли хотілося плакати, коли не хотілося нікого бачити або черговий урок етикету здавався нестерпним. Брала будь-яку книгу, сідала десь у найдальшому кутку й робила вигляд, що мене не існує.

Згодом довелося побачити королівську бібліотеку й зрозуміти, наскільки смішною була моя дитяча оцінка. Те, що зберігалося тут, порівняно з нею було дитячою колекцією.

Але зараз я знову переступила цей поріг і відчула те саме бажання – сховатися. Втекти від людей, запитань, герцога, герцогині, Аннет і особливо... від Андре.

Я сіла у крісло біля вікна, видихнула й тихо вилаяла себе.

Ну навіщо? Навіщо взагалі було говорити? Хотіла залишитися непомітною, домогтися, щоб мене не обрали, а натомість привернула увагу старшого сина, який хоч і не сказав в сиротинці жодного слова, але його погляд уважно слідував за кожним моїм рухом.

Геніально, Міро, просто геніально!

Заплющивши очі, я одразу згадала його таким, яким він став пізніше: Андре. Великий маг, один із найсильніших у королівстві – ні, не тільки в ньому. У всіх сусідніх державах про нього говорили пошепки.

Пам’ятала розповіді про те, як одним заклинанням він знищив цілу роту, як після нього поле бою залишалося випаленим, а села, що опинялися на шляху його армії, просто переставали існувати.

А потім він перейшов на інший бік. Підтримав сусіднє королівство. Виступив проти власного кузена – майбутнього короля. Здається, вони навіть були близькими друзями.

Чому це змінилося? Я ніколи не розуміла. Тоді мені було не до політики, не до війн і не до придворних інтриг. Проблем вистачало своїх. Можливо, саме в той момент я ще вірила в любов і доброту самого чарівного із всіх принців, або знову сиділа в темниці чи плакала у своїй кімнаті. Я практично нічого не знала про те, що відбувається за межами палацу, бо він жорстко контролював моє оточення.

А потім одного дня всі заговорили: Андре зрадив короля.

Зрадник... Непереможний...Чорний ангел смерті…

Саме так його називали.

У першому житті він був для мене страшним старшим братом. Потім – рідкісною тінню в маєтку, яку я могла не бачила тижнями. А потім став людиною, якої я почала боятися до паніки.

Я пам’ятала той вечір надто добре: у герцогському палаці знову влаштували прийом. Зала сяяла тисячами свічок, музика лилася з галереї, слуги безперервно змінювали келихи на столах, а аристократи поступово втрачали ту бездоганну стриманість, якої вимагав етикет. До кінця вечора частина молодих дворян уже говорила голосніше, ніж дозволяли пристойності.

Філіп, як завжди, був душею цієї маленької катастрофи. Я бачила, як він дістав із кишені фляжку і, озирнувшись, налив щось у келихи своїм друзям.

– Ти серйозно? – запитав один із них.

– Абсолютно, – з найневиннішим виглядом відповів Філіп. – Це цілюща настоянка.

– Тоді чому від неї несе дурманом?

– Який проникливий нюх! – і сміх.

Тоді це здавалося черговим дурним жартом Філіпа. Але зараз...

Я завмерла. Затримала подих.

Дурман.

Пам’ять різко вихопила продовження того вечора, коли я вислизнула з задушливої зали в парк, щоб подихати прохолодним повітрям, і зустріла там Андре.

Його очі були дивними. Зіниці настільки розширилися, що карі очі здавалися повністю чорними. Рухався він важко, неприродно повільно, ніби не випередив сп’яніння, а опинився в глухому куті власної свідомості.

Він тоді схопив мене, притиснув до себе, і довго цілував, не помічаючи мого розпачу й спротиву. Я ледве вирвалася й утекла, ридаючи в своїй кімнаті.

Серце в грудях зробило болючий перекид.

Боже мій...

Як я не зрозуміла цього раніше?! Андре того вечора був не просто п’яний. Зіниці, спотворена координація, повна втрата самоконтролю у зазвичай холодного й стриманого мага... Його отруїли! І зробив це не хто інший, як Філіп зі своїм «дурманом» у фляжці!

Андре тоді навіть не усвідомлював, кого бачить перед собою. Він був під дією наркотичного відвару!

Я притисла долоні до палаючих щік. Усі ці роки... Усе своє минуле життя я вважала його чудовиськом і ґвалтівником, а він, можливо, сам став жертвою підлості власного брата.

– Не чекав побачити тебе тут.

Голос пролунав надто близько. Я здригнулася й різко підвела голову.

У дверному отворі, прихилившись плечем до одвірка, стояв Андре.

Його темне волосся з фіолетовим відливом спадало на плечі, а глибокі карі очі дивували кришталевою чистістю – жодного натяку на ту чорну каламуть із моїх кошмарів. Він дивився на мене не із зверхністю, а з прихованою цікавістю.

Я несвідомо стиснула пальцями обкладинку книги, яка лежала на колінах.