Глава 3. Важливі гості

Мене знайшли під вербою біля сиротинця найдовшої ночі року у свято Бога Лунара.

Вихователі розповідали, що тієї ночі випав перший справжній сніг в році. Не легкий сніжок, який тане на долоні, а густий, пухнастий і   безперервний снігопад, який за кілька годин укрив землю товстим білим покривалом. Вітер кружляв між деревами, підхоплював сніжинки й жбурляв їх у темні вікна сиротинця. Гілки старих яблунь та верб схилялися під вагою снігу, а світло ліхтарів біля входу розчинялося в молочній імлі.

Стара нянечка часто говорила, що саме в такі ночі межа між минулим і майбутнім стає тоншою, ніж будь-коли, що місяць бачить те, чого не бачать людські очі, а доля іноді приводить людину туди, де на неї вже давно чекає її майбутнє.

Проста біла ковдра, без вишивки, герба, чи якоїсь найменшої позначки, яка могла б дати підказку, хто мене залишив і звідки я родом. Не було листа, записки, медальйона. Мене наче просто поклали посеред білого снігу й залишили там разом із усіма питаннями, на які ніхто не мав відповіді.

Мої очі стали першою річчю, яку всі запам’ятали. Яскраво-сині, незвичайного,   відтінку, вони здавалися надто великими для маленького дитячого обличчя. Навколо щік розсипалися м’які світлі кучері,   білі під місячним світлом.

Одна з виховательок потім жартувала, що тієї ночі під вербою вони знайшли не дитину, а маленького зимового духа, бо я могла бути впертою, могла сваритися через дрібниці, красти з кухні яблука й перекладати провину на інших.

Відтоді день, коли віддавали почесті богу Лунару, стали вважати днем мого народження, бо визначити коли справді я народилася було неможливо. Можливо, моя матір чи інша людина, яка залишила мене під вербою, навмисно обрала саме цю ніч. Я часто думала про це будучи вже дорослою. Чому мене залишили біля сиротинця? Чому під старою вербою? Чому саме в цю ніч? Чому не залишили хоча б маленької підказки, яка могла б розповісти, хто я така?

Але відповідей так і не знайшла.

Сиротинець став моїм домом. Не найкращим домом у світі, але єдиним, який я знала. Він стояв на околиці невеликого провінційного міста Лісана, далеко від розкішних будинків аристократів і галасливих центральних вулиць. Стара двоповерхова будівля з темного каменю була вкрита плющем, а навколо неї росли яблуні, кілька старих груш і високі кущі бузку, які навесні наповнювали подвір’я солодким ароматом.

Вікна тут були вузькими, двері – важкими, дерев’яними, а кам’яні сходи взимку постійно ставали слизькими. Після дощу від стін тягнуло сирістю, а під дахом завжди гніздилися ластівки.

Тоді я не знала іншого життя, тому не вважала життя в сиротинці поганим. Так, узимку іноді було холодно. Бувало, що їжі вистачало не всім, а коли хтось хворів, усі ставали тихішими, боячись, що хвороба перекинеться на інших. Але ми мали одна одну і старалися триматися разом, бо дівчата були моєю родиною. Ми вчилися, сварилися й мирилися, ділили останній шматок хліба, ховали одна від одної цукерки й пошепки розповідали страшні історії після того, як виховательки гасили світло. А ще мріяли і будували плани на майбутнє, хоча ніхто з нас навіть не уявляв, яким воно буде.

Для когось мрією було потрапити до доброї сім’ї. Хтось хотів стати цілителем, хтось – магом, а хтось просто мріяв одного дня мати власний будинок, де ніхто не зможе наказати йому забиратися геть.

Лана була однією з найближчих мені людей. Ми були приблизно одного віку й відразу знайшли одна одну. Вона була сміливішою за мене, голоснішою, запальнішою і завжди готовою першою залізти туди, куди іншим було заборонено.

Саме Лана одного разу переконала мене перелізти через паркан і втекти до озера, де ми разом вчилися плавати. Вона вміла розсмішити мене навіть тоді, коли я хотіла плакати.

Живучи в розкоші королівського палацу я часто згадувала сиротинець і насамперед в спогадах з’являлися не стіни і не старий сад, а галасливі дівчата, які бігають коридорами, їхній сміх, скрип старої підлоги й голоси виховательок, коли нам розповідали історії біля теплої печі.

Серед цих дерев, під цим небом, у світі, який ще не встиг забрати в мене все, я скористаюся шансом, який хтось нагорі просто вирішив дати мені, і виправлю те, що я колись зробила неправильно.

***

У другій половині дня двері до кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася пані Елеонора, наша вихователька. Вона на мить затрималася, окинувши нас уважним поглядом, а потім сказала:

– Дівчатка, приведіть себе до ладу. І прошу вас сьогодні без витівок. До нас приїхали важливі гості.

Серце завмерло на мить, бо я пам’ятала цей день.

Тоді я чекала його зовсім інакше – із хвилюванням, від якого перехоплювало подих, із дитячою вірою в те, що десь там, за дверима, на мене чекає родина, троє братів, справжня сім’я. А ще великий будинок і все про що може мріяти молода дівчина.

Тоді я щиро вірила, що їм потрібна дочка і не шукала прихованих мотивів. На жаль, їм була потрібна не дочка, а молода дівчина шлюбного віку, яку можна буде вигідно видати заміж і таким чином зміцнити становище родини, та виконати взяту на себе покійним герцогом обіцянку.

Колись це відкриття розбило мені серце, але зараз цей спогад викликав лише холодну, спокійну лють.

Я підійшла до вікна й відсунула посірілу від часу фіранку.