Глава 2. Другий шанс

Я виринула з води й судомно вдихнула повітря. Воно було теплим, чистим і таким свіжим, що легені аж заболіли від його надлишку.

Я закашлялася, прибрала мокре волосся з обличчя й, усе ще важко дихаючи, озирнулася.

Навколо був ліс. Тихий, сонячний і живий. Високі сосни й старі дуби стояли вздовж берега, переплітаючи крони над водою, а поміж ними пробивалися золоті сонячні промені.

На поверхні озера літали тремтіли світлі відблиски, і кожен легкий порух вітру розбивав їх на сотні дрібних золотих іскор. Над вухом продзвеніла якась мушка і я мимоволі відсахнулася.

Я завмерла, бо не могла зрозуміти, що відбувається. Високо в гілках перегукувалися птахи, у траві дзижчали комахи, а з лісової гущавини долинав тихий шелест листя, а тепла вода обіймала моє тіло.

Невже це смерть? Чи може перед самісіньким кінцем мозок вирішив подарувати мені останній, прекрасний сон? Але невже сон може бути таким реалістичним?

Я повільно повернула голову, вдивляючись у берег, і тоді побачила стару сосну. Вона росла   біля самої води, трохи схилившись над озером, а її товстий корінь виступав із землі так само, як і багато років тому.

Я впізнала це старе дерево і стежину, що змійкою огинала його.

А праворуч лежав великий плаский камінь, нагрітий теплим літнім сонцем, на якому було так добре сидіти, коли тіло втомлювалося плавати.

І разом із цим знанням у голові промайнула думка: а що якщо це не сон? Це озеро, за ним ліс, а ще далі - сиротинець. Я пам’ятаю, як ми, будучи дітьми, сюди втікали.

Нам суворо забороняли приходити до озера без дорослих – воно було надто далеко від сиротинця, а виховательки боялися, що хтось із дітей може потонути. Та заборони лише робили це місце ще привабливішим.

Коли погода була теплою, ми чекали, доки після обіду дорослі розійдуться у своїх справах, перелазили через невисокий паркан і бігли сюди лісовою стежкою.

Зазвичай ми гуртувалися невеликими групами по п’ятеро чи шестеро дівчат, щоб не привертати зайвої уваги. Найсміливіші одразу кидалися у воду, найменші спершу довго стояли біля берега, перевіряючи пальцями її температуру, а я   завжди залишалася останньою.

Мені подобалося не стільки купатися, скільки сидіти на цьому нагрітому сонцем камені, відчувати як проникає в кожну клітинку тіла це тепло, та дивитися крізь листя на літнє небо.

Я заплющила очі й підставила обличчя сонцю. Якщо це сон, який приходить до людини перед смертю, то я із задоволенням прийму цей останній подарунок свідомості.

Але нічого не змінювалося, птахи продовжували співати, а вітер – колихати листя дерев, і я почала роздивлятись навколо - на березі лежала сукня. І це була не та сукня, у якій я померла. Не дорога, зшита на замовлення, не прикрашена мереживом і коштовним камінням. Просте світле плаття з грубої тканини, знайоме до болю.

Я повільно подивилася на свої руки, тонкі пальці, нігті коротко підстрижені. Провела долонею по шиї, плечу, волоссю. Воно було довгим, світлим і мокрим – природним, без тіні ненависного рудого відтінку.

Я відчула, як усередині мене наростає дивний, якийсь тваринний страх. В голові билась одна думка: це неможливо!

Я вибралася з озера, ступила босоніж на траву м’яку й вологу від роси, маленькі краплини якої холодили шкіру, й сіла на камінь біля самого берега, обійнявши руками коліна.

Саме тоді мою увагу привернув дзвінкий веселий сміх і на лісовій стежці з’явилися дівчата. Вони йшли до озера, сперечалися між собою, сміялися й штовхали одна одну плечима.

Я знала кожне обличчя і впізнавала кожен голос, бо, прожиті роки, не змогли стерти із пам’яті ці світлі миті мого дитинства і юності.

А тепер вони були тут такі молоді, безтурботні і живі.

Дівчата з радісними вигуками побігли у воду, а я зробила крок назад і раптом зрозуміла те, від чого перехопило подих: я померла, але смерть не стала кінцем.

Сонце вже піднялося вище, його проміння лягало на воду довгими золотими доріжками, а я роздивлялася своє обличчя у чистій поверхні озера– юне,   дитяче, зовсім не те, яке я бачила востаннє в дзеркалі перед смертю. Я торкнулася щоки, ніби хотіла переконатися, що вона справжня.

Я була тут. Я була жива.

І мені знову було сімнадцять.

В цей момент я остаточно зрозуміла: переді мною лежить все життя, але не те життя, яке я вже прожила а інше, нове.

Я не знала, хто подарував мені цей шанс і чому саме мені.

Не знала, чи можна змінити долю, якщо вже одного разу вона привела мене до смерті.

Але для себе я чітко вирішила одне: цього разу я не дозволю нікому забрати в мене моє життя.

– Я не втрачу тебе, – тихо прошепотіла я своєму відображенню. – Цього разу – ні.

– Міро!

Я здригнулася й різко підняла голову.

На іншому березі стояла дівчина й махала мені руками.

– Міро, ти чого там застрягла?

Я дивилася на неї, не в змозі повірити власним очам, бо це була Лана. Господи, моя Лана жива.