Глава 1. Там, де не буває сонця

Було холодно. Темно, холодно, і десь монотонно капала вода.

Кап... Кап... Кап.

Колись цей звук мене заспокоював. Тепер я вже навіть не помічала його.

Напевно, людина здатна звикнути до всього, якщо дати їй достатньо часу. І до темряви, і до болю, і навіть до того, що тебе тримають у кам’яному склепі, як непотрібну річ.

Я сиділа на холодній підлозі, притулившись спиною до стіни, і вже давно втратила лік часу. День? Два? Тиждень? Неважливо.

Я знала, що він прийде, бо він завжди приходив, точніше, за мною приходили.

Знову музика, вино, сотні людей, які дивилися на мене із захопленням і гадки не мали, що ще вчора я лежала на кам’яній підлозі, намагаючись не кричати.

Він любив, коли я посміхалася. Ні, не так: він любив, коли я посміхалася для нього.

Мабуть, колись його маніакальне бажання тримати мене поруч переросло в таку саму маніакальну ненависть. А може, навпаки? Можливо, це була любов?

Я давно перестала шукати різницю. Коли тебе б’ють, зовсім неважливо, як називається почуття людини, яка це робить.

Кап... Кап... Кап.

Я заплющила очі. Здавалося, що болить душа і просить допомоги тіло. Хотілося їсти, пити, відпочити, але найбільше – просто вийти звідси.

Навіть не втекти, а саме вийти, щоб підняти голову й побачити сонце.

Я мріяла жити десь далеко, у якомусь глухому закутку королівства, де ніхто не знатиме мого імені. Мене не лякала фізична праця: прання білизни чи робота в чужому саду, я згодна була носити воду, прокидатися вдосвіта. А як прекрасно було б мати власний сад – маленький, незграбний, із кількома яблунями.

Прокидатися вранці й знати, що сьогодні ніхто не прийде, і не буде синців, і мого тіла не торкнуться без моєї згоди. І ніхто не вказуватиме мені, якою я маю бути.

Зловила себе на думці, що ніколи не мріяла про багатство. Мені потрібна була свобода, я зрозуміла, наскільки сильно хочу жити. Не виживати, а жити.

Десь у коридорі почулися кроки і я розплющила очі.

Важкі кроки – так ступає Сторожовий. Я вже знала цей маршрут краще, ніж дороги власного дитинства. Скрегіт ключа у замку – і двері відчинилися.

Чоловік мовчки зайшов тримаючи у лівій руці магічний світильник. Він підійшов до мене і простягнутою рукою вказав на вихід.

Я навіть не запитала куди, бо ці сторожові не розмовляли – просто не могли, у них не було язиків. А все для того, щоб ніхто нічого не дізнався...

Я знала, куди мене ведуть: придворний цілитель, потім купальня, потім рабині. Вони теж ніколи зі мною не розмовляли, більше того – боялися підвести погляд. Спочатку я думала, що вони мене ненавидять, і тільки пізніше зрозуміла: вони просто боялися. Не мене. Його.

Того, хто міг одним словом зруйнувати життя будь-кого в цьому замку.

Я підвелася тримаючись за холодну стіну. Ноги тремтіли, але я не дозволила собі впасти.

Сторожовий відвів погляд. Мабуть, йому було соромно, а може й ні. Мені вже давно було байдуже, хто і що про мене думає.

У купальні пахло трояндами і це було   смішно: троянди, золото, тепла вода, дорогий шовковий одяг.

Мене мили, розчісували, обробляли синці, замасковували сліди побоїв. Цілий маленький арсенал магії працював над тим, щоб через кілька годин я виглядала так, ніби останніх кількох днів не існувало.

Придворний цілитель мовчки провів долонею над моїм плечем і тепло його магії проникло під шкіру, і біль зник.

– Ще трохи, – тихо сказав він.

Я кивнула. Ми обоє знали, що це брехня, бо навіть порахувати важко, скільки разів він лікував мої рани.

Я подивилася на себе у дзеркало. Руде волосся із золотим відливом спадало на плечі м’якими хвилями. Він завжди казав, що йому подобається моє волосся, і ніхто в палаці не здогадувався, що це не мій природний колір, що насправді я блондинка з платиновим відтінком. І мене фарбували. Чому? Тому що йому я подобалась рудою.

Дивно, але я давно перестала любити свою зовнішність.

Можливо, саме з того моменту, коли він вперше сказав, що моя краса його причарувала і він не дозволить, щоб вона належала комусь іншому, я й почала ненавидіти своє відображення в дзеркалі.

Рабиня закріпила останню шпильку, а інша поклала на мою шию діамантове намисто.

– Готово, – прошепотіла вона.

Я подивилася на своє відображення і побачила прекрасну жінку. Я мала бездоганний вигляд: дорогі прикраси, ідеальна зачіска, мерехтлива сукня і біль, що застив глибоко в моїх очах.

Такою жінкою можна пишатися і показувати всьому двору. І раптом подумала: якою дивною є людська здатність робити з клітки палац.

Мене повели нагору. Ще кілька коридорів і  кілька дверей залишалося до центральної бальної зали, але я затрималась і відчинила двері на балкон.

Вечірнє сонце зігрівало своїм теплом, його промені ніби обіймали мене. Я   забула, яке воно тепле, живе, вільне. Вдихнула на повні груди, відчула як тепле повітря їх наповняє і дозволила собі ледь помітно усміхнутися.

Сонце було поруч. Воно світило однаково для всіх – для багатих і бідних, для тих, хто мав владу, і тих, хто не мав нічого.

І в ту мить мені здалося, що поки над головою є це світло, у людини завжди залишається хоча б маленька надія на краще майбутнє.

Переді мною розкинувся королівський сад – величезний, доглянутий до найменшої деталі, немов хтось узяв шматочок найкращого, що могла створити природа, і обережно помістив його просто посеред кам’яного палацу.

Уздовж алеї росли декоративні дерева, вкриті ніжним цвітом, а їхні крони ледь помітно колихалися від теплого вітру. Білі та рожеві пелюстки час від часу зривалися з гілок і повільно кружляли в повітрі, опускаючись на темну зелень живоплотів, а посеред саду стояв великий мармуровий фонтан. Вода здіймалася вгору кількома тонкими струменями, розсипалася тисячами крапель і знову спадала в чашу.

Сонячне світло грало на них, перетворюючи кожну краплину на маленьку іскру. А там, де сонце пробивалося крізь водяну завісу, виникали крихітні веселки –   невагомі, примарні, вони з’являлися на мить і зникали, варто було змінитися куту падіння світла.