Сміх і сльози, сльози й сміх

Лета

- Привіт, - я нерішуче зазирнула до кабінету Рошаіра. – Можна до тебе? Я просто так прийшла, без причини. Якщо дуже заважатиму, можу й піти…

- Заходь. Сідай в крісло, - дракон махнув рукою на те саме зручненьке фіолетове кріселко, в якому я сиділа в день свого викрадення. Ох, воно мені в солодких снах снилося! Минуло всього два тижні відколи я тут, а здається, наче кілька місяців. – Радий, що ти прийшла. Мені тут самому нудно.

Насправді я прийшла, бо просто скучила за Рошаіром (і за кріслом!), але не можу ж я цього сказати. Це прозвучить якось несерйозно, по-дитячому. Ми ж щойно за обідом бачились, як можна було скучити за такий короткий час? Але факт є факт – без Рошаіра мені дуже кепсько. Хочеться постійно бути з ним. Хочеться обійняти і змусити його всюди брати мене з собою.

- Обіцяю, що буду поводитись добре і не відволікатиму вашу світлість від роботи, - я зробила жартівливий реверанс і сіла в фіолетове крісло. О-о, так! Оце відчуття! Яке ж воно зручне! Все, мене звідси вже ніхто не вижене!

- Охоче вірю. Мене складно справді відволікти, якщо я зайнятий роботою. Я можу одночасно і говорити з тобою, і працювати, - він усміхнувся мені і демонстративно взявся переглядати черговий документ з верхівки паперової вежі, що висилась на столі, лякаючи мою ліниву душечку.

- Не маю сумнівів, що ти особистість дуже обдарована, але я таки помовчу, поки ти працюватимеш. Просто тихенько посиджу тут.

Рошаір повернувся до своїх паперів. Він уважно читав, щось виписував собі в блокнот, якісь документи отримували його складний витіюватий підпис з купою завитків. Цей підпис, підозрюю, підробити не зможе навіть найталановитіший майстер.

Минуло три дні після балу, і ми з Рошаіром помітно зблизились. Тепер ми тримаємося за руки, усміхаємося одне одному, навіть обіймаємось! Для нас, затятих соціопатів, які поважають свій і чужий особистий простір – це вже дуже багато. Здавалося б, обійми й усмішки – такі несуттєві дрібнички, їх роблять всі закохані. Що ж тут такого неймовірного? Але моє серце ледь чи не вилітає з грудей коли ми з Рошаіром тримаємося за руки, я задихаюся від ніжності і приємного хвилювання, коли бачу ніжну усмішку дракона, я боюся дихати, коли він мене обіймає. Ці мої почуття до Рошаіра… вони неймовірно глибокі. Вони ростуть з самих глибин мого серця і охоплюють всю мою душу і все тіло, наче плющ.

Я тебе кохаю, Рошаіре Ноче.

Але ось так просто сказати ці слова я не здатна. Не наважуюся. Вони надто сильні, надто багато значать, надто лякають…

Я дивилася на Рошаіра і не могла відвести погляду. Його чорні очі – уважні і розумні, обличчя – зосереджене. Ось, він нахмурився. Мабуть, щось не так. Поглянув до себе в блокнот, щось подумки прикинув і кивнув сам собі. Зморшка між його бровами трохи розгладилась, але цілком не зникла. Ось, він поправив окуляри, які сповзли надто низько. Гм, а навіщо йому окуляри? Зір же можна виправити краплями для очей. Одна крапля в день – і стовідсотковий зір гарантовано. Я хотіла спитати про це, але вчасно себе зупинила. Не хочу відволікати. Зробить собі перерву – тоді.

Дракон підвів голову, і наші погляди зустрілися. Упс. Мене спіймали на  підгляданні. Яка прикрість.

- Ай-ай-ай, Алето Арі-аль-Нут, і як вам не соромно? – тон дракона був суворим, але очі сміялися.

- Хочеш чаю?

- Змінюєш тему і сподіваєшся, що я залишу інцидент без уваги. Хитро.

Я широко усміхнулася, як особа, якій зовсім-зовсім не соромно, і каятися вона не має жодного наміру.

- Добре, попроси, щоб зробили каву. Діало знає, яку я п’ю.

Я схопилася з місця і зі щасливою усмішкою легкою ходою пішла на кухню.

- Діало, приготуй нам з Рошаіром каву, будь ласка! – я щасливим вихором влетіла у звичний хаос кухні. Втім, щойно я поглянула на всіх присутніх, мій настрій став трохи настороженим. До мого приходу усі стояли купкою і щось обговорювали, а щойно я сюди залетіла, порозбігалися по своїх робочих місцях, імітуючи бурхливу діяльність, от тільки обличчя у всіх були стурбовані. – А що сталося?

- Нічого! – голосніше і швидше, ніж варто було б, крикнула Матильда.

- Зовсім-зовсім нічого? – мої підозри росли з кожною секундою.

- Зовсім-зовсім, - широко і нервово усміхнувся шеф Діало. Його очі бігали.

- Ви зовсім не вмієте брехати, - я перевернула очі і ніжним-ніжним голосом звернулася до свого золота: – Нокс, любий, поясни, будь ласка, що тут у вас сталося.

Пікар перший відчув лихе, за один стрибок долетів до Нокса і закрив хлопчику рота. До речі, Нокс – це просто скарб. Завдяки своїй простодушній балакучості він вже став моїм інформатором, а завдяки кепському характеру – моїм хорошим другом і співрозмовником,… коли не торочить, що мені необхідно вийти за Рошаіра.

Тому я й не змогла дивитися, як мого друга ображають!

- Пікар, це вже не смішно, - я суворо вперла кулаки в боки. – Негайно відпусти хлопчика!

Пікар швидко захитав головою, мовляв помру, але не здамся!

- Нокс буде чемним і нічого не скаже. Правда, Нокс? – я з натяком поглянула на хлопчика, який тієї ж миті зі мною геть у всьому погодився. Золото моє розумненьке! Погляд Пікара був недовірливим, але він таки відпустив Нокса… який не став дарма витрачати час і сховався за моєю спиною. Молодчинка! Хвалю! Цієї миті я помітила, що когось на кухні бракує… – Пікаре, а де твій брат?