На емоціях

Лета

- Лорд Смаріер Арі-аль-Нут і леді Вікторіка Арі-аль-Нут з Андору!

Серце забилося в рази частіше, я забула, як дихати, від хвилювання запаморочилося в голові. Темрява, я зараз зустрінуся з братом!

І ось, я побачила їх. Вікторіка трималася за руку високого широкоплечого чоловіка зі знайомими мені з дитинства задумливими зеленими очима. В нього мамині очі… Смаріер так змінився! Він став таким мужнім, таким дорослим… Якби я зустрілася з ним без попередження, нізащо б не впізнала його. Та й як би я могла впізнати? Одразу після вигнання зі світу дроу нам начаклували маски і ми не могли побачити облич одне одного. Гм, а він вже зняв маску… Отже, братик теж знайшов новий дім. Я рада.

- Летко, вперед, я в тебе вірю, - прошепотіла мені на вухо Сабі. – І не стій як вкопана з таким поглядом. На тебе вже косо дивляться.

Я зрозуміла, що я вже деякий час круглими очима витріщаюся на свого брата, але не можу зробити ані кроку йому назустріч. До цього я без упину ходила залою, шукаючи Вікторіку і Смаріера, але тепер, коли мій брат так близько, що я бачу кожну ниточку вишивки на його чорному камзолі, то наче скам’яніла.

Я хотіла покликати Смаріера на ім’я, але губи ворушилися беззвучно.

- …то кого ти там знайти хотіла? Вони вже тут? Пташко, ти шукай, бо скоро почнеться офіційна частина балу і… – долинули до моїх вух слова брата, коли пара проходила повз.

Мене! Вікторіка хотіла знайти мене! Я тут!

Я, наче в тумані, зробила кілька кроків вперед і поклала руку на плече Смаріера. Він обернувся і запитально поглянув на мене, вигнувши брови. Не впізнав.

- Ви щось хотіли, леді?

- Як же ти виріс, Смаріере, - зі сльозами в очах сказала я.

- Ми знайомі? – він явно розгубився.

- «Розкажи мені казку про ідеальний світ, братику».

- Не може бути, - Смаріер шоковано вп’явся очима в моє обличчя. – Алета?!

- Ай-ай-ай, вже рідної сестри впізнати не можеш, - я плакала і водночас усміхалась.

Смаріер нерішуче взяв у долоню мою руку, наче боявся, що один необережний рух – і я зникну. Я крізь сльози усміхнулася йому і переплела наші пальці. Смаріер раптом різко обійняв мене, і я буцнулася головою йому в груди.

- Я так довго тебе шукав! Я ніколи не вірив, що ти загинула. Всі ці роки я обшукував світ за світом, але не знаходив тебе. Де ти була?! – він взяв мене за плечі і поставив на довжину своїх витягнутих рук.

- Я знайшла свій дім, Смаріере. І бачу, що ти теж знайшов свій.

- Це так, - Смаріер з любов’ю поглянув на Вікторіку.

- Це її я шукала, - дівчина щасливо усміхнулась. І от дивина, щойно її волоссі було яскраво-рожевим, а тепер – золоте!

- Вікі, а як ти дізналася, що Лета буде тут?

- Випадкова зустріч, - туманно пояснила вона. – Потім розповім.

- Може, нам варто вийти в сад, бо тут ми вже й так здобули шалену популярність? – Сабі значуще обвела рукою по колу, натякаючи на лордів і леді, які з цікавістю прислухалися до нашої розмови. Менш тактовні навіть не посоромилися відверто витріщатися на нашу емоційну компанію.

- Промова Президента відбудеться хвилин через тридцять. У нас є трохи часу, - кивнув Смаріер.

Отож ми вчотирьох (Смаріер, я і наша моральна підтримка, тобто Вікторіка і Сабі) вийшли з замку через знайому терасу і скоро вже були в альтанці, яку ми з Сабі зовсім недавно залишили.

- Ні, серйозно, як же ти виріс! – я все ніяк не могла змиритися з тим, що худорлявий і нескладний заучка, якого я пам’ятаю, перетворився в такого статного і красивого чоловіка.

- Хто б казав! – братик усміхнувся і злегка буцнув мене рукою в плече, як робив це в дитинстві. – Куди ділася моя маленька нерішуча сестричка, яка всюди ходила за мною хвостиком?

- Вона виросла, Смарагде. Змирися, - засміялася Вікторіка.

- Я була впевнена, що ти помер, - майже прошепотіла я. – Я бачила, як ти лежав на землі, а з твоєї голови текла кров. Смаріер, як ти вижив?

- Того дня я тільки втратив свідомість. Мене добряче прибило по голові уламком будинку. Якби не виставив фізичний щит, не вижив би.

- Точно, ти ж самостійно вчився магії, - я стукнула себе по голові. І як я могла таке забути? – А що з тобою було далі? Коли ти отямився.

- Мені сказали, що деяких дітей викрали, що серед них була і ти. Я так хотів тебе знайти! Але що може дитина проти піратів? Я навіть в інший світ переміститися не зміг би, бо в мене грошей не було. Тому я почав думати, як заробити. А що я вмів найкраще? Правильно, уявляти ідеальний світ. Отож, я прикликав на допомогу увесь свій максималізм з ідеалізмом та запропонував королю відносно дешевий, але дієвий проект відбудови і вдосконалення світу. Йому ідея сподобалась і в якості оплати він пообіцяв фінансувати моє навчання в академії магії, щоб я мав знання, аби знайти тебе. Тоді буквально через пару днів Міжсвітова варта повернула вкрадених дітей і сповістила, що піратів було розбито. Але тебе серед тих дітей не виявилося. Я був в такому відчаї… Згадувати страшно. Чому тебе не повернули? Невже тебе встигли продати?