Мамі видніш. Мій особистий апокаліпсис.

- Ваша світлість, ваші батьки – фух! – приїхали! – хекаючи білою парою на морозному повітрі, доповів Нокс, щойно наздогнав нас.

- Я ж казав, що вони люблять візити-сюрпризи, - Рошаір весело підморгнув мені.

Угу, весело йому: неприємну історію розповідати не треба, батьки приїхали… Підфортило дядькові… А мені тепер куди хоч дівайся! Так, не можна, щоб батьки Рошаіра дізналися про те, що я тут тимчасово ніби як живу. Що вони подумають, коли застануть якусь незнайому дівчину без статусу вдома у свого сина?! Та ще й в пальто його матері! Темрява, сховай мене!

Отже, план: треба здійснити стратегічний відступ в свою кімнату.

- Я, мабуть, піду до себе в покої, а ти йди до батьків. Вони явно не просто так приїхали.

- Ти йдеш зі мною, і це навіть не обговорюється, - Рошаір широко усміхнувся. – Я хочу представити тебе мамі з татом. Я впевнений, ви поладнаєте. Та й ти матимеш змогу особисто запитати в них, чи прийдуть вони завтра на бал.

- Це питання не настільки принципове, щоб псувати милу сімейну зустріч. Та й хто я така, щоб перешкоджати радості довгоочікуваного сімейного воз’єднання! Я таки піду в свої…

- Лето, навіть не думай, що сьогодні через приїзд моїх батьків я звільню тебе від свого обтяжливого товариства.

- Ні-ні, твоє товариство зовсім не обтяжливе! Мені добре з тобою! Ти взагалі мені дуже подобаєшся!

Я випалила, що думала, але потім до мене дійшло ЩО саме я сказала. Та що таке з моїм язиком сьогодні?! Говорю та й говорю! Правду кажуть, що мовчання – золото! Я густо почервоніла, по-моєму вперше за все моє життя.

- Тобто ти мені подобаєшся, як товариш, як цікавий співрозмовник! Ну, мені приємно з тобою говорити і все таке, не зрозумій мене неправильно. І я справді вдячна тобі, що ти не замкнув мене в темниці і взагалі добре до мене ставишся, але твої батьки, наскільки я розумію, трохи не в курсі нашої ситуації з поцупленим золотом, тож вони можуть не так все зрозуміти і…

- Розслабся. Ти їм сподобаєшся.

- Якийсь ти сьогодні надто оптимістичний. Та й настрій у тебе огидно хороший. Чому це раптом? – за показною іронією я намагалася приховати, яке сильне враження справили на мене ці слова.

- А чому ні? Моя давня подруга нарешті познайомиться з моєю сім’єю. Вони тебе полюблять.

Мені стало ще гірше. Це надто схоже на те, як представляють батькам наречену. А ми з Рошаіром не в таких стосунках! Зовсім-зовсім!

Мій особистий апокаліпсис не захотів чекати на мене в замку. Натомість батьки Рошаіра швидко вийшли з замку і пішли нам з драконом назустріч! О темрява, я їхні широкі усмішки ще звідси бачу! Темрява, я молюсь тобі, рятуй! Від моєї розпачливої молитви, на жаль, нічого не змінилося. Навколо не запанувала непроглядна темінь і не приховала мене від очей лорда і леді Ноче. Я не перемістилася кудись на інший край Всесвіту. Я не стала невидимкою. Яка прикрість. Загалом, цього разу темрява не спішить мені на допомогу. Або у неї є справи важливіші, ніж порятунок маленької і нещасної мене, або її налякало своїм сліпучим світлом біле сніжне покривало, або у неї законний вихідний, або їй просто лінь мені допомагати. Сумно.

- Рошику! Синочку! Ти ж мамин їжачок! – руда кароока жінка з материнською усмішкою обійняла «їжачка». – Яка я рада тебе бачити! Чому ти не приїжджаєш до нас з татом? Невже ти геть забув своїх мамусю й татка? Ай-ай-ай!

- Варіє, не сюсюкай, наш син вже давно дорослий, - звів брови докупи суворий чорнявий чоловік, дуже схожий на Рошаіра, тільки кремезніший і трохи нижчий. – Та ще й перед дамою! Що миле дитя подумає про Рошаіра, якщо ти з ним так розмовляєш!

- Ой, вибач, синку, - жінка однаково продовжувала ніжно усміхатися «синочку», з насолодою поправляючи комірець його сорочки.

Яким чудом я втримала на обличчі ввічливу усмішку, я не знаю, але я впоралась! Фух! Вимагаю медаль, пам’ятник і звання героя за такий подвиг!

Рошик мужньо терпів, демонструючи залізну витримку. Ні, так нецікаво! Він же взагалі не знітився! Та будь-який нормальний чоловік би втратив рівновагу, якби його люба матуся прилюдно назвала його їжачком, але Рошаір навіть бровою не повів! Ну, я так не граюся!

Їжачок стримано, але з любов’ю усміхався батькам. Він, здається, вже давно змирився з тим, що для мами він завжди буде маленьким. Цікаво, а яким він був у дитинстві? Уява миттю намалювала мені похмурого і вічно самотнього хлопчика в окулярах з підручником магії в руках.

- Мамо, тату, з приїздом вас, - з теплою усмішкою мовив Рошик і представив мені своїх батьків. Виявилося, що матінку дракона величають леді Варія, а тата – лорд Тиміан.

- А хто ж ця юна симпатична дівчина? – очі леді Ноче загорілися цікавістю, змішаною з надією. – Рошику, невже у тебе таки з’явилася дівчина? О, цей день таки настав! Боги, яке щастя! Мої молитви були почуті! Тимчику, ти уявляєш?! У нас з тобою таки можуть бути внуки!

- Люба, тримай себе в руках, - спокійно попросив лорд Тиміан і віддер пальчики коханої від свого камзолу.

По-моєму, зараз я цілком можу позмагатися з совою, і навіть перемогти в конкурсі «Міс круглі очі». Зате дракон має цілком розслаблений і навіть… добродушний вигляд. Невже це той самий похмурий і моторошний дракон, якого ми з Сабі посміли грабувати? Його випадково не підмінили?