Мамі видніш. Страшна звістка.

Лета

Минув тиждень з часу викрадення

Сьогодні восьмий день мого перебування в замку Рошаіра, і чомусь сьогодні в мене на диво паршивий настрій. Тобто я взагалі не відрізняюся особливим позитивом і оптимізмом, але сьогодні мене затягнуло в саму глиб безодні песимізму. І це трохи дивно, бо вагомих причин для кепського настрою в мене, в принципі, нема. Так, прокинулася о сьомій ранку, що є нетиповим для моєї лінивої особи. Так, не виспалась, бо допізна сиділа з Рошаіром в кімнаті-з-каміном. Але не це причина. Думаю, справа в тому, що я давно не була вдома та ще й тиждень не бачила Сабі і наших сонечок. Як же я за ними всіма скучила! Сподіваюся, у них все гаразд.

Зрозумівши, що знову заснути мені не світить, я вдягнулася і з похмурим виглядом пішла на кухню. Вартові, які вже звикли, що я постійно забуваю дорогу, без слів вказали мені напрямок. Мабуть, думають, що я геть дурна. Як сумно… Як я вже казала, сьогодні мої думки наскрізь просякнуті песимізмом.

- Привіт, усі, - буркнула я, увійшовши у вічний гармидер кухні. Сказати «доброго ранку» в мене просто язик не повернувся.

- Привіт, Лето, - відповів огидно життєрадісний хор.

- Привіт, - з деяким запізненням сказав хрипкий голос, який можна впізнати з тисячі. Гм, а що тут Рошаір забув? Ніколи раніше його на кухні не бачила, хоча частенько заходжу сюди на сніданок і протягом дня, коли просто стає нудно. – Чого так рано вскочила, Лето?

- Не знаю, - я позіхнула. – Просто не спалося.

- Розумію.

- А ти чого на кухні, та ще й так рано?

- А я завжди снідаю тут о цій порі. Ти зазвичай приходиш пізніше, тому ми й не бачилися тут.

- Який жах! Ти завжди встаєш о сьомій?!

- Так, на жаль.

- Бр-р-р.

Поки ми розмовляли, шеф з такою швидкістю, що це майже лякає, подав мені сніданок: горнятко міцної кави і бутерброд. Нічого більше в мене просто не влізає зранку. Ніколи не розуміла тих, хто любить ситно поснідати. Так, це не відповідає вченням про здорове харчування, але проти організму не попреш. В замку графа Ноче, до речі, вже звикли до моїх смаків і гастрономічних звичок, хоча спершу й хотіли всіма правдами й неправдами добряче напхати мене зранку різними смаколиками. Впевнившись, що в цьому плані я непохитна, від мене відчепилися, але досі поглядають з німим осудом, особливо шеф і Матильда. Ця парочка взагалі має «пунктик» на їжу: всі обов’язково мають бути ситі і задоволені життям.

Я потихеньку цмулила каву, з глибокою філософією затятого песиміста зиркаючи навколо, коли граф, доївши останній шматок свого великого омлету, запитав:

- Хочеш піти зі мною на прогулянку? Зараз.

- Так, - я навіть спромоглася на подобу усмішки.

Може, прогулянка мені дійсно допоможе з настроєм?

- Добре. Нокс, принеси леді Алеті пальто з гардеробу моєї мами.

Я хотіла заперечити, але мені не дали і слова сказати.

- Зовні холодно. Я не дозволю тобі мерзнути.

Може, не треба було погоджуватися на цю ідею з прогулянкою?..

Нокс приніс пальто. Хлопець з непрозорим натяком подивився на мене, а потім на дракона і недвозначно пограв бровами, типу «ммм, у нас тут пара голуб’ят». Ми з Рошаіром дружно вирішили «не помітити» підморгувань Нокса. Дракон мовчки забрав у хлопця одяг і віддав мені.

- Завелике, - констатував дракон. – А мені здавалося, що ви з мамою схожої комплекції.

- Та де там! – пирхнув шеф. – Ваша мама, дайте боги їй довгого життя, жінка красива, не те що цей скелетик. Їй-богу страшно глянути!

- Бо я казала, що їй треба добре їсти! – втрутилася Матильда. – Здається, що вітер подує – і вона, як травинка схилиться! Ваша світлість, змусьте її добре їсти! Нас вона зовсім не слухає.

- Це правда? – запитав у мене дракон, вигнувши брову.

Я хотіла відповісти, що то все брехня і наклеп, що я їм стільки, скільки вимагає організм, але мене випередив шеф:

- Та хіба ж Тильда брехатиме? – він закинув рушника на плече і схрестив руки на грудях. – Мені самому аж шкода дівчинки.  Хочеться нагодувати добре, та що зробиш, як вона не їсть нічого?

- Ага, - підтакнув Пікар. – Лета, як та Кізка з казки, «бігла через місточок – вхопила кленовий листочок»…

- …«а бігла через гребельку – вхопила водички крапельку», - кивнув Кіар.

Від такої дружної критики мене коханої в мене самооцінка аж ледь не впала. Ледве встояла, бідолашна, чесне слово. Але її поспішив добити Нокс:

- Хіба ж хто захоче з таким скелетом до вівтаря ставати?

Я перевернула очі. Хто про що, а Нокс про весілля!

- Гм, - граф задумливо оглянув мене з ніг до голови і кивнув своїм думкам. – Від сьогодні я слідкуватиму, щоб ти їла стільки, скільки повинна, а поки що дай сюди пальто.

Я вирішила не казати, що дієтолог з дракона навряд чи вийде хороший. Натомість я обрала тактику мовчазного опору. Ще побачимо, хто кого. Ні, ну не буде ж він мене з ложечки годувати! Якось буду хитрувати. Що зробиш? Таке життя. А з цими кухонними зрадниками я ще пізніше поговорю…