Сонечко з усмішкою Джокера

Сабріна

Все сталося дуже швидко.

Ми з Летою спокійно йшли вулицею. Поговорили про те і се, встигли за пару хвилин посваритися і помиритися (у нас це швидко), обійнялися… І раптом… нас обох схопили! І не фізично, а магією, що найбільш прикро! Якби нам приставили ножі до горла, схопили за руки чи ще щось таке, ми б легко звільнилися завдяки прийомчикам, але це магія! Сильна магія! Її Лета розплутати нізащо не зможе. Це з замками вона на «ти» завдяки зовсім малій кількості енергії в замках, кропіткій праці і багаторічній щоденній практиці. Про щоденну практику я не жартую і не перебільшую: в місті вже в розшук подали на талановитого і невловимого зломщика, який тільки розплутує замки, але нічого не краде.

Але я відволіклася. Отже, нас несподівано схопили магією, підвісивши в повітрі, і наклали на нас щось типу закляття послуху, щоб ми ні сказати нічого не могли, ні втекти. Тоді двоє кіднеперів перемістили нас усіх до міжсвітового порталу в центрі міста, щоб мій кіднепер і слухняна дівчинка Сабі першими пройшли крізь нього і опинилися в якомусь місті іншого світу. Але це ще був не кінець. Невідомий викрадач взяв мене за руку («слухняність» не дала мені вирватися, хоча й дуже хотілося) і за допомоги кишенькового порталу перемістив нас в інше місце.

І це все в повному мовчанні. Я наче слухалася самих думок мага і зовсім не могла опиратися. Знову мене змушують робити те, що я не хочу! Як же бісить! А ще бісить те, що Лета зі мною і з моїм кіднепером не пішла. Її тут немає! Розлучили, падлюки. Щоб їх фея з хорошим почуттям гумору обдарувала! Дізнаюся, хто забрав у мене Лету – очі повицарапую!

Тепер я тут. Не знаю, де саме. Просто тут. Без моєї Лети!!!

- Побігали і досить з вас, - насмішкувато сказав знайомий голос.

Я все не могла згадати, кому ж саме він належить, аж поки з мене не зняли «слухняне» закляття. Тоді я повернулася, щоб побачити його власника. Ось він: рудий, життєрадісно усміхнений, недавно пограбований дракон.

- Де я?! Нащо ти притягнув мене сюди?! – ніжно рявкнула тендітна ельфійка, тобто я.

- А ти зовсім не впізнаєш цього місця? – невинно запитав дракон. – Декор, стиль, меблі – нічого не здається знайомим? Роззирнися, може, в тебе виникне щось типу дежавю.

- Не біси мене! – я фурією підлетіла до гада крилатого. – Кажи, де я? І де Лета?

- Ти в моєму замку, - самовдоволено посміхнувся дракон і примружив очі, від чого вони справді почали нагадувати зміїні.

Дивний він. От, наче посміхається, але не викликає цим до себе ніякої приязні, радше навпаки. Усмішка в нього люб’язна, але водночас холодна та хижа. З’явилася асоціація зі змієм, який дивиться на свою жертву, розуміючи, що тій нема, куди тікати – все одно дожене. Пф! Це ще хто з нас тут жертва!

Я відкинула недоречні асоціації. Є набагато більш важливі речі, ніж міркування про міміку дракона-кіднепера:

- А Лета де?! – ні, серйозно, мені що, відповіді з нього кліщами витягувати? Може, його головою об стіну побити? Для пришвидшення обробки і видачі інформації?

- Леді Алета Арі-аль-Нут в замку мого брата, - щасливо усміхнувся цей… ця руда падлюка.

Я шоковано відійшла від почесного представника родини кіднеперів. Тобто ці двоє вирішили нас розділити і ось так вижати з нас інформацію про те, де зараз їхнє дорогоцінне золото? А фіг вам! Я не скажу нічого, бо знаю, що і Лета буде триматися до останнього. Добре, що я до руденького потрапила, бо не думаю, що змогла б витримати натиск графа Ноче. В Леті я не сумніваюся, вона сильна, та й не здавалося, що вона боїться вбивчого погляду чорнявого. Залізні в неї нерви…

- Що б ви не задумали, вам це не вдасться! – впевнено заявила я із залізною впевненістю, склавши на грудях руки.

- А мені так не здається, - рудий ще ширше усміхнувся, а очі його хитро блиснули.

О світло, як я тільки потрапила в подібну ситуацію?!

- І що тобі від мене треба, драконе? – іронічним тоном, запозиченим у Лети, запитала я. В мене іронія її рівня поки погано виходить, але я тренуюся. Вимагаю медальку за старання! Шоколадну. М-м-м…

- Від тебе? Гм… - ця сволота зміряла мене поглядом, наче прицінюючись. – Від тебе мені треба моє золото і компанія. Мене вже всі задовбали, спілкуються зі мною тільки тому, що мріють залізти до мене в кишеню. А твоє товариство внесе певну родзинку в моє життя.

- Ти ідіот? – чесно запитала я. – Я ж вже фактично залізла тобі в кишеню… Ба, навіть гірше – в скарбницю, а це місце для драконів ледь чи не святіше від храму… То чим я краща від інших?

Дракон хихикнув. Чекайте. Дайте мені секунду, я переварю цей факт: страшний і небезпечний дракон хихикнув… Все, переварила, можна рухатися далі.

- Ти справді не розумієш? Мені цікаво буде дізнатися, як розвиватимуться стосунки в зворотному напрямку.

- Все одно я тебе не розумію, - я похитала головою, яка вже не на жарт почала боліти від страшної нелогічності дракона.

- І не намагайся. Це не вдалося навіть моєму брату, так що в тебе точно не вийде. Змирися.

- Та будь ласка. Я прагну зрозуміти тільки цікавих мені істот, а ти мене зовсім не цікавиш.

- Гм-м-м, моя зіронька мене образила. Ти просто розтоптала моє серце, - продовжувало приколюватися це чудовисько.