І куди ці діти ростуть?..

Сабріна

- Ну-бо, Лето, що ти плетешся, як на завтра? – крикнула я, озирнувшись через плече.

- Поспішиш – людей насмішиш, - меланхолійно відповіла подруга.

Вона після свого вчорашнього одкровення взагалі ніяка, наче вампір під сонцем. Щоб хоч якось її підбадьорити, сьогодні вранці я запропонувала швиденько зважити золото і одразу ж іти до діток, не чекаючи завтра. Лета тоді тільки кивнула і продовжила мене бісити своєю аморфністю. Ні, серйозно, я її просто не впізнаю, зазвичай вона від самої думки про діток усміхається, але зараз… Вона стала навіть похмурішою, ніж завжди.

Весь день, поки ми розфасовували золото по торбинках, кладучи кілограм дорогоцінного металу в кожну, я говорила безперестанку і діставала Лету, як тільки могла, але вона вперто не реагувала і ледве чи сказала за весь день бодай слів десять. Спершу я грішила на похмілля, але за загадкових причин у Лети його ніколи не було. Це, до речі, вічна причина моїх заздрощів. І не дивно! От, де справедливість?! Пили ми разом, а погано було тільки мені!

- Лето, не будь такою занудою! Ми зараз побачимо діток, а значить треба бути веселою, інакше вони хвилюватимуться.

- Тут ти маєш рацію, - Алета вимучено усміхнулася.

- Ну, це вже щось! Дорогою буду тебе веселити і піднімати тобі настрій!

Сонце вже майже торкалося горизонту, коли ми наблизилися до триповерхового будинку з міцного каменю. Будинок цей не надто виділяється з-поміж інших: так само яскравий і симпатичний, як і решта будівель Алмазної вулиці. Але ні з яким іншим ми з Летою його нізащо б не сплутали.

Цей будинок – наша десятирічна праця. Наша гордість.

Насичений персиковий колір будинку тішить око, а намальовані на його стінах листочки, квіточки, бджілки і метелики викликають усмішку і натякають, що його мешканці – дуже креативні істоти. Ще б пак! Адже все це малювали руці наших талановитих сонечок! Особливо старався Віллі, наший головний художник. Плодовий сад ніжно обійняв будиночок, створюючи над  брукованою доріжкою, що привітно стелиться від хвіртки до ґанку, високу арку з гілля дерев. Завдяки саду в дворі будинку завжди панує приємний затінок і прохолода. А які прекрасні тут ростуть квіти! Про них жителі будинку щодня старанно дбають. Це щось на зразок хобі.

Штовхнувши хвіртку зі знайомим до болю написом «Алмазна вилиця, буд. 10», я увійшла в двір перша, відчуваючи радість і передчуваючи зустріч з малими бешкетниками.

До будинку ми з Летою увійшли без стуку, намагаючись навіть дверима не скрипіти, а то зараз почнеться: крики, вереск, задушливі обійми… Нам спершу треба вирішити ділове питання і переговорити з пані Філайн, а потім вже можна вітатися-обійматися-цілуватися. Але всі старання виявилися марними – нас однаково помітили! Дітвора засікла нас ще на підступах до будинку, і вже в повному складі зібралася в передпокої. Та з ними тут ніякої системи спостереження не треба! Нічого не пропустять!

- Привіт усім, - широко усміхнулася я, розводячи руки для обіймів.

- Сабі! Лета! – закричали діти і кинулися нас обіймати.

Я була миттю з веселим криком повалена на підлогу. Зроблено це було, правда, дуже ніжно і турботливо – навіть моє супер-ніжне ельфійське тіло точно лишиться без синців. Тоді дітки почали по черзі стискати мої бідолашні ребра в повних любові обіймах зі словами «де ви ходите?! ми ж так скучили!». Я від душі сміялася і тільки робила вигляд, що пручаюся. Дітвора це добре розуміла і сміялася та верещала ще дужче. І так стається щоразу, коли ми з Летою не навідуємося до цих спиногризів більше днів чотирьох!

Коли перша хвиля радості минула, Лета зі щасливою усмішкою допомогла мені піднятися. Летку, до речі, так буйно обіймати і цілувати дітки трохи остерігаюся, хоча (я це точно знаю!) їм дуже хочеться. А ще я знаю, що Лета через це переживає і трохи мені навіть заздрить, але виду не подає. Просто Летку малеча дуже поважає і вважає, що вона «доросла, не те що ти, Сабі», тому її люблять, просто трохи на відстані. Ну, що зробиш? Аура в неї така. Якщо мене тут приймають за рівну, то Лету всі обожнюють і поважають, як найстаршу і наймудрішу сестру, яка може всім влаштувати прочуханки. І мені теж…

Коли я знову стала на ноги, нам наперебій почали хвалитися, хто що встиг зробити, поки ми були «у відпустці». Нам з гордістю показували малюнки, розповідали вивчені напам’ять віршики, показували гербарій, демонстрували, що вже віджимаються не вісім разів, а цілих десять, хвалилися вишивкою, говорили до нас щонайменше п’ятьма різними мовами, які вони вчили, розповідали таблицю множення… І все це та ще багато чого цікавого нам розповідали та показували водночас!

Ми з Летою кивали, усміхалися, хвалили, гладили кожного по голівці та непомітно просувалися в бік головної няньки цього гармидеру, яка з усмішкою спокійно спостерігала за нашими з Летою маневрами.

- Дітки, ми зараз поговоримо з пані Філайн і повернемося до вас, добре? – запитала Лета. Вона аж світилася від щастя. Такою щасливою я її бачу лише тут, серед цих маленьких промінчиків сонця. – Ви поки йдіть навулицю, на нашу галявинку, постеліть там ковдри, зробимо пікнік.

У відповідь вибухнув нерозбірливий, але дуже щасливий вереск.

- Ну, що тут у вас нового, пані Філайн? – поцікавилась я у жінки, коли ми опинилися в благословенній тиші її кабінету. Я поклала на стіл мішечок з одним кілограмом поцупленого на добру справу золота. Пані Філайн вдячно кивнула і віднесла мішечок до сейфу. До слова, вона ніколи не питала, звідки ми беремо золото. Думаю, вона підозрює, що ми займаємося нечесною справою, але ніколи нас щодо цього не розпитувала. Дивовижна жінка.