Як давити етикетом

Сабріна

З живих статуй драконів нас акуратно зняли. Зняли, коли змогли нарешті розчепити пальці Лети, якими вона намертво вхопилася за статую. Бідна моя, вона так боїться висоти! Я й не знала. Але навіть якби знала, вчинила б так само, бо це був наш єдиний шанс на порятунок, а ми його профукали!

Ну, не завжди нам щастить. Що вдієш?

Зараз, мабуть, повернемо все чесно награбоване, відбудемо покарання, яке там вони нам вже назначать, і підемо далі грабувати. Іншого виходу в нас нема. Ми з Летою потрібної суми ніколи в житті самі не заробимо. Нашої звичайної зарплатні вистачає тільки на нормальні умови життя для нас двох і на портали. Все. А для нормального життя наших сонечок гроші треба…

- Лето, ти як? – кинулась я до подруги, щойно хазяїн дому перетягнув її з кам’яного дракона в замок. Подруга тремтіла всім тілом, шалено переводила погляд з одного обличчя на інше і стукотіла зубами. Такою я її ще ніколи не бачила. Моя Лета… Вона ж саме втілення спокою і поміркованості! В тверезому стані, звісно.

- Нічого їй не буде. Скоро прийде до тями, - приємним голосом запевнила мене наша попередня жертва, яка виявилася симпатичним чоловіком років двадцяти п’яти за людськими мірками. Оскільки в коридорі було темно, добре розгледіти дракона в мене не вийшло, хоча я й старалася. Розгледіла лиш, що дракон мав темнувате волосся (колір не вгадала), очі з вертикальними зіницями, що моторошно світилися червоним, і тонкі риси обличчя. Також відмітила, що він був досить гнучкий і худорлявий.

- За мною, - різким і хрипким голосом, наче роками не говорив, наказав хазяїн дому. І найдивніше: ми всі без зайвих слів послухалися. От він мені чомусь одразу не сподобався. Якийсь він похмурий і… та стрьомний він! Все що змогла помітити з його зовнішності – це темний колір волосся і широкоплечу високу фігуру в шовковому халаті кольору червоного вина і в такого ж кольору піжамі. А ще хазяїн дому був кульгавим і спирався на тростину з темного дерева, яка мала навершя з явно коштовним каменем. Через темряву, знову ж таки не змогла розгледіти, яким саме.

Я взяла Лету за руку, щоб показати, що вона не сама, – і подруга перестала так сильно тремтіти.

Тим часом нас провели до просторого кабінету, де запалили світло, даючи нам можливість уважніше роздивитися наших жертв.

Дракон з Нідалії виявився власником рудого короткого волосся, зачесаного назад. Також руденький мав тепло-карі, майже медові, великі очі (тепер зіниці були нормальні – круглі і чорні) і приємну усмішку, яка наче ніколи не сходила з його обличчя. Ось, навіть коли обчистили його скарбницю, хитро усміхається!

А от інший чоловік був наче протилежністю рудого. Хазяїн замку, схоже, вирішив не заморочуватися щомісячними візитами до перукаря і  відростив собі довге, як для чоловіків, волосся – до лопаток. Грива у нього справді була шикарна: блискуче, пряме, густе і розтріпане зі сну волосся вільно спадало йому за спину і на плечі, викликаючи у мене пекучу заздрість. Ох, мрія будь-якої дівчини! Це я про волосся, якщо що. А так… Чоловік мене не надто вразив. Сірі, як сталь, очі дивилися вороже, погляд був гострим, наче різав на шматочки, наштовхуючи на думку, що їх власник подумки з насолодою вбивав усіх, на кого дивився. Після довгих катувань і криків бідолашних жертв… Бррр!

Хазяїн дому спочатку зміряв цим своїм вбивчим поглядом мене, а тоді подивився на мою Лету, яка досі ледь помітно тремтіла. Не знаю, може то мені здалося, але на хвильку сталевий погляд наче потеплішав, коли впав на мою подругу.

- Тримай, - рудий, доброзичливо усміхаючись, дав Леті келих з чимось алкогольним. – Має допомогти.

Лета келих взяла, але пити не стала – лише зробила вигляд, ніби пригубила напій. Моя розумниця. Вона завжди обережна. Поміркована, стримана, небагатослівна, обережна – в цьому вся Лета.

Мовчання мене вже дістало.

- То чого ми тут? – я втупилась в руденького поглядом з повною відсутністю інтелекту. Мені це зробити легко – я блондинка із зовнішністю янгола, до того ж ельфійка. Своєю жертвою я обрала рудого, бо з ним здавалося легше піти на контакт. Принаймні він не розрізав поглядом на дрібненькі шматочки.

- Я думав, що це ви нам скажете, - знизав плечима дракон, ширше усміхнувшись. – І віддасте все, що вкрали.

- Вкра-али?! – обурилась я, а в Лети взагалі щелепа відпала і кудись закотилася на це «безпідставне» звинувачення. – З чого ви взяли, що це ми у вас щось вкра-али!

- О, підстав у нас багато. Сьогодні двоє спільників пограбували мене в Нідалії, а тоді вшилися з місця подій і завдяки порталам перемістилися сюди, до Телроку. І ось, сьогодні пограбували мого брата, а вас зловили на території його замку.

Ого, то вони брати! Ніколи б не подумала… То чорнявий, виходить, теж дракон?! Дідько. Не пощастило.

- А з чого ви взяли, що ми і є ті самі злодії? – тихо запитала Лета, вона все ще помітно тремтіла. – Може, ми просто опинилися в неправильному місці в неправильний час? Та й де ми можемо тримати золото? У нас немає ніяких сумок чи мішків з десятками кілограмів золота. Ну, погляньте на нас. Хіба ми схожі на злодійок?

Так, ми спеціально вдягалися на «діло», як на свято. На нас були прямі брюки з ідеально відпрасованими стрілками і вишиті сорочки. На мені було все світле, а от Лета завжди надавала перевагу темним кольорам. Макіяж завершував образ і змінював наші риси до невпізнаваності, щоб в разі невдачі наші обличчя не впізнали потім.