На діло

Лета

- Дідько! Лето, ти сказилася! – зуділа подруга в мене над вухом. Вона ходила туди й сюди в мене за спиною і нервово заламувала руки а ля «я-у-Лети-панікер», і це геть не сприяло концентрації. – Треба було кидати все і одразу тікати!

Небезпечно близько гуркотіли обладунками вартові, погрожуючи будь-якої миті зловити нахабних злодюжок… тобто нас.

- Сабі, не діставай мене зараз, - крізь зуби процідила я.

- Але ж…

- Помовч! – гаркнула, каюся.

Але Сабі теж молодець! В ній що, кеп прокинувся?! Констатує очевидне! Можна подумати, я без неї не знаю, що цього разу ми конкретно вляпалися! А все через мою тупість і самовпевненість! Розпутала складнючий замок на дверях до скарбниці, але не помітила тонесенької білої ниточки-сигналки! Помилка аматора! Сабі ледве встигла винести половину скарбниці, поки нам не знесли голови!

- Сюди! Бігом! – я, нарешті, впоралася зі з біса складним магічним замком на дверях у двір і пустила спільницю вперед себе.

Сабі, притискаючи до себе сумочку з награбованим, тінню шмигнула в двері, я – за нею, не забувши зачинити прохід, щоб не одразу здогадалися, як саме ми тікали. Вчасно – вартові прогуркотіли коридором саме коли ми вшивалися геть з цього чортового замку. І з країни. І зі світу.

Досить з мене Нідалії! Сита цим світом під саму зав’язку!

Щойно ми опинилися за мурами замку, я накинула на наші з Сабі шиї ланцюжок з кишеньковим телепортом. Я активувала цю штуку – і ми опинилися посеред площі великого нічного міста. Фінальним акордом цієї опери був несамовитий, але, на щастя, віддалений рев чудовиська, яке вже зрозуміло, що на гарячому злодюжок зловити не вдасться. Але запізно він спохопився – ми вже далеко. Не кажучи одна одній ані слова, ми підійшли до нелегального порталу. Мило усміхаючись оркові при переході, Сабі заплатила йому за наше переміщення, додавши немаленькі чайові за його мовчання. І ми щасливо перемістилися до Ліньєну – сусіднього світу, а потім – таким самим нелегальним порталом до Телроку, де планували переночувати, щоб збити слід.

- Летко, ти точно сказилася! – із повагою і полегшенням констатувала подруга, поки ми йшли до таверни, де ми тиждень тому винайняли кімнату і ніби як вже з вчорашнього вечора не залишали її. Принаймні ніхто не бачив, як ми виходили. Алібі якщо не залізне, то бронзове точно. – Всяке ми чудили, але обікрасти дракона…

Сабі закинула назад голову і дзвінко засміялася. Я теж не втримала тихого сміху. Так ми й дійшли до вікна нашої кімнати, яку ми завбачливо винайняли на першому поверсі. Сабі нестримно хихотіла всю дорогу, а я тримала на нас обох слабенькі закляття відводу очей і поглинання звуків, щоб не привертати зайвої уваги. Цей стан невгамовних веселощів у подруги я знала: вона завжди через сміх виливає нервове напруження, і тут вже я нічого не вдію – треба просто дати їй прийти до тями. Втім, зважаючи на та, де вона росла… Це ще диво, що вона взагалі здатна так щиро сміятися, а не закрижаніла, як бурулька.

***

- А знаєш, чому я тебе люблю? – запитала Сабі через дві пляшки дорогого білого вина. Так, правду древні казали, що in vino veritas. На пошуки істини пробиває капітально.

- О, вже на одкровення потягнуло? – усміхнулася я. – Більше тобі не наливаю. Алкоголь шкідливий для вихованої ельфійки з хорошої сім’ї.

- Ну от – гик! – знову підколюєш! – Сабі ображено схрестила на грудях руки в гордій позі Наполеона. Правда, вона двічі заплуталася у власних кінцівках і довгенько згадувала, яку руку куди пхати, але яка різниця? Головне – вдалося! Треба купити їй медальку за старання. – Я – гик! – знаєш, яка щаслива, що ти мене в світ вивела? Що ти стільки всього класного показала? Я ж далі свого носа геть нічого не бачила. Поки – гик! – ти не приїхала… Я тебе та-а-ак люблю-у-у!

- Сабі, ти мені це щодня торочиш. Придумай щось новеньке, - я з виглядом мучениці перевернула очі.

- Там, вдома.., ну, в Мілінії, в палаці мого батька я була, як… як… - ельфійка зробила неясний жест зап’ястям і оглянула готельний номер в пошуках натхнення, - як ось ця крижинка в твоєму віскі! Така ж чиста і холодна, я плавала в гидкій коричневій субстанції пліток і наклепів. І як ти п’єш цю гидоту?

- Ротом, - гмикнула я. – Але після твоїх порівнянь я все ж переключуся на біле вино.

- А може, не треба – гик! – мішати? – сторожко запитала моя турботлива подруга.

- Сабі, не усі п’яніють з першого келиха, як ти. Навіть якщо я намішаю віскі, вино, ром і шампанське, я буду мислити ясно.

- Ну-ну, - гмикнула ельфійка, криво усміхнувшись.

Через годину

- Сабі, а знаєш, чого я тебе так люблю, га? Ха! Не знаєш! І не дізнаєшся, бо я тобі не розповім! Хі-хі. Або розповім… - тут моєму мозку довелося активно працювати і вирішувати. Мозок протяжно пікнув, видав помилку, як старенький комп’ютер, і взяв лікарняний у зв’язку технічними проблемами, вивісивши табличку «Ремонт».

- Розкажи! – висунула вимогу Сабріна, яка дивилася на світ дезорієнтованими і затуманеними алкогольними випарами очима. – Я ж тобі сказала, чого я тебе так люблю, то й ти мені розкажи!

- Ну, не знаю… - мозок повертатися до роботи категорично відмовився, а спати не хотілося зовсім – шило в одному цікавому місці не давало спокою і вимагало активних дій. Тому обов’язки головного стратега на себе взяло те місце, яке думати за своєю природою ніби як не повинно, але йому постійно приписують цю честь. – А ходімо ще когось пограбуємо!