Глава 38

Глава 38

Щойно танець закінчився, запрошені, але небажані гості поспішили залишити непривітний крижаний палац.

Незважаючи на те, що Хель оголосила Вайлда та Алекса переможцями Суду Крові, і це автоматично робило і дуелянтів і їхніх секундантів «недоторканними» для усіх неблагих: і літніх і зимніх – нескінченними коридорами усі четверо неслись так, ніби за ними гналася зграя голодних пекельних гончаків… І перевили подих лише тоді, коли в обличчя їм ударив холодний арктичний вітер і навколо заклубились білі клуби хуртовин.

Однак одразу ж й напружилися, бо звідкись із темряви до утікачів долинув принесений з черговим поривом крижаного вітру заклик мисливського рогу.

– Твою ж безодню! Тільки цього нам ще й не вистачало! – вилаявся Вайлд. І тут же додав: – Перепрошую за мій високий квенті, Ваша Величність!

– Високий квенті! – іронічно посміхнулася королева літа й пирхнула. – Не лестите собі! Я можу виразитися й крутіше!

І ледве вона це вимовила, як порив вітру приніс ще один, цього разу на багато більш виразний рев мисливського рогу. Більш того, протягом наступних кількох хвилин до реву приєдналися також й барабани, а також наростаючий свист, вереск й рик.

– Що? Що це? – стурбовано поцікавилися Річард і Алекс, озираючись при цьому на всі боки.

Само собою, повільніше пересуватися вони при цьому не стали, а продовжили бігти з усіх ніг.

– Дике Полювання, – похмуро повідомив троль.

ЇЇ Величність Елана кивнула і додала від себе:

– Учасникам якого начхати на усі закони, крім законів полювання.

– Що ж тепер я, нарешті, розумію, чому нам таки дозволили піти… – з кривою посмішкою прокоментував Алекс.

– Не розмовляємо! А поспішаємо! Швидше! Швидше! – прикрикнув троль, який очолював «процесію» втікачів.

– Та куди ж вже швидше?! Ми ж і так із останніх сил біжимо! – огризнулися Алекс та Річард.

Тим часом вітер завивав усе голосніше та голосніше, жбурляючи при цьому снігом та льодом усе лютіше й лютіше. Тим не менш, нікому із чотирьох утікачів ні крижа, ні сніг, ні лютий мороз не завдавали жодних незручностей, тому що усі вони були захищенні магією Літа.

Проріха пограничної застави між мирами світилася в повітрі вже за якихось п’ятсот метрів. Проте і крики наздогоняючих їх мисливців теж звучали зовсім поряд.

Здавалося б, усього якихось п’ятсот метрів… Але як же це багато, коли на п’яти тобі наступають бій барабанів, рев рогів, цокіт копит та лютий, лай гончаків. Коли ти кожною своєю клітиною відчуваєш свіжий голод, смердючий подих та азарт монстрів, які вже передчувають криваву різанину.

Раптом величезні, волохаті, з білим хутром і довгими кігтями гончаки у кількості п’яти штук виринули із хуртовини та загородили утікачам шлях до порятунку. Передчуваючи смачний обід, вони усі як один облизнулися.

І настільки ж одностайно усі разом стрибнули… Величезні, дикі, жахливі та дуже й дуже нетерплячі. Мускусний сморід їхнього жаждивого дихання наповнив собою повітря.

Навіть на арені смерть не здавалася Алексу настільки… аж до запаморочення, до нудоти близькою та неминучою.

Аж раптом усі п’ять псів спалахнули і, заскиглив від болю, рухнули прямісінько утікачам під ноги у спробі якомога глибше закопатися у сніг в надії, що таким чином вони зможуть загасити полум’я, яке пожирало їхнє тіло.

– Ну чого стали, як істукани? Уперед! – роздратовано прикрикнула на своїх оторопілих супутників королева Літа.

Двічі Алексу, Вайлду та Річарду повторювати було не треба. Вони миттєво відмерли й прожогом кинулись до рятівної проріхи в тканині між світами, що пишномовно іменувалася міжстороньою заставою.

Услід за ними заставу перетнула також і Елана. Після чого проріха між світами зіщулилася та зникла.

Вигляд у Її Величності був зовсім виснажений. Вона тремтіла усім тілом і дуже важко дихала. Якби Річард її вчасно не підхопив, королева впала б, як підкошена, на підлогу в вітальні резиденції родини Колдінгс.

– Давненько вже я так не танцювала на балах, щоб аж до самого упаду! – слабким голосом іронічно промовила вона.

Усадивши королеву на диван, Річард кивнув, погоджуючись з тим, що танці й справді були ще й ті!

Алекс з Вайлдом переглянулись й хмикнули. І тут же обидва почухали потилицю. Проте Річард задав цікаве їм усім питання першим.

– Ваша Величність, чогось я не розумію, виходить, що усе даремно? Виходить, що неблагі можуть нацькувати на нас кого завгодно, як сьогодні нацькували Дике Полювання? – стурбовано поцікавився він.

– Ні, Річі, не даремно, – заперечно похитала головою королева Літа. – Представники Неблагого двору не можуть убити нас ні словом, ні ділом. А ось промовчати про те, що попереду нас чекає небезпека, про яку вони знають, але до якої вони особисто не мають жодного відношення – можуть. І будуть це робити при кожній нагоді.

– Тобто вбити дією чи словом вони нас не можуть, а бездіяльністю чи мовчанням можуть. Що ж, убити бездіяльністю чи мовчанням можуть і звичайні сумирні люди, – кивнув Річард. – Отож не все так вже і погано.

– І згодна і ні, – втомлено посміхнулася королева. – Тому що між звичайними сумирними людьми і неблагими – все ж таки дуже велика різниця. Неблагі – навіть й близько не сумирні. Мебіус шалено розлючена. Настільки шалено, що якби б на балі не з’явилася Хель, то цілком ймовірно між Неблагим та Благим двором вже почалася б війна. Я маю на увазі, гарячу фазу. Бо холодна війна між нашими дворами – це перманентне явище. І зізнаюся, що саме тому я й підтримала вас, Алексе. Ну і ще й тому, що вірила у вашу перемогу.

– Мені б вашу віру в мене! – щиро пирхнув Алекс. – Я й досі не можу повірити, що вижив! Можливо, й насправді, втрутилися боги?

– Вірити ви в себе, чи не вірити – це ваші особисті проблеми! – удавано байдуже посміхнулася королева. – Головне, що я, як і завжди, мала рацію! І крім того, ще й заробила на цьому силу-силенну грошей!