Глава 34

Глава 34

Алекс щойно повернувся зі свого тренувального підвалу, де за останні кілька днів його вкотре майже вусмерть заганяв найкращий бойовий маг Благого літнього двору, якого королева Елана приставила до нього у якості тренера.

Він страшенно вимотався, і взагалі перебував не в кращому настрої. І тому мріяв тільки про те, щоб якомога скоріше прийняти душ, за допомогою якого він не тільки змиє піт, але також залікує рани і позбавить тіло численних синців.

І зовсім не мріяв про гостей. Настільки не мріяв, що сама думка про те, щоб відчинити двері тому, хто наполегливо тиснув на його дверний дзвінок – видалася йому божевільною.

Гарячі струмені води та цілюща магія принесли полегшення тілу, але анітрохи не додали бадьорості духу. І це ще, м’яко кажучи.

Фейрі, який тренував Алекса, перевершував його як фізично, так і магічно у всьому: в силі, швидкості реакції, бойовому досвіді та стійкості до поранень.

Ну і звідки, гарм подери, за такого розкладу, взялися ці два варіанти розвитку майбутнього, згідно яким він нібито був здатний перемогти фейрі, не вдаючись до допомоги своєї другої іпостасі? Знову й знову питав він себе.

Алекса завжди, скільки він себе пам’ятав, повністю влаштовувало те, що майбутнє він передбачає за допомогою ймовірностей. На відміну від пророчих видінь або снів, його дар передбачення був цілком контрольованим. Крім того, йому вважалося, що пророчі видіння та сни більш личать жінкам, ніж чоловікам.

Тому, якщо б йому усього лише два тижні потому хтось сказав, що він буде годинами медитувати у надії хоча б на одну мить пророчого видіння, він би розсміявся цьому комусь в обличчя.

Алекс важко зітхнув, провів рукою по запітнілому дзеркалу, криво посміхнувся до свого відображення, обв’язав рушник навколо талії, відчинив двері ванної і застиг на порозі з одночасно обуреним й розгубленим виразом обличчя.

– Не суди по собі! – глузливо привітав його найкращий друг, що стояв, підпираючи собою стіну. – Жодної магії чи проникнень із зломом. Я усього лише зробив те, що роблять усі законослухняні громадяни – подзвонив у дверний дзвоник. І твоя економка, знову ж відповідно до її службових обов’язків, відчинила мені двері. Щоправда, вона запропонувала мені дочекатися тебе у вітальні. Але кава та тістечка закінчилися, а ти все не йшов. Ось я й вирішив перевірити, чи не заснув ти?

– Можливо б і заснув, якщо б ти не заявився! – невдоволено буркнув господар будинку, який не те, щоб був нерадий другові, просто нічого не міг вдіяти зі своїм поганим настроєм.

Проігнорував сварливий коментар, Річард хмикнув та дістав з кишені сліпучо-білий конверт. Побачивши його, Алекс судорожно видихнув…

Не дарма, виходить, у нього сьогодні з самого ранку було особливо як-то тяжко на душі.

– Це те, про що я думаю?

– Якщо ти думаєш, що це офіційне запрошення на бал-маскарад, який влаштовує королева Неблагого двору на честь Самайна[1], то так – це саме воно, – підтвердив гість. – Урочиста частина традиційно розпочнеться опівночі. Безпека всіх запрошених гарантується порукою Її Величності Неблагого двору.

– Інакше кажучи, як це і передбачала королева Елана, мене запрошують для того, щоб офіційно відкрити на мене полювання, – криво посміхнувся Олександр. – Невже Мебіус та її придворним настільки нудно?

Річард теж посміхнувся й похитав головою.

– Як на мій погляд, то справа не в тому, що їм нудно. Точніше, не стільки в тому, що їм нудно, скільки в тому, що Телемак, на думку і зимових і неблагих, мав дурість тебе недооцінити. І де він тепер? Тому, як на мене, швидше за все, тебе запрошують, щоб прицінитися... чого їм буде коштувати, з тобою розправитися.

Хазяїн домівки посміхнувся й закивав головою, погоджуючись з другом.

– І тут я такий, привіт, а в мене до вас пропозиція! Видайте мені, будь ласка, цього страхопуда Телемака, бо я хочу з ним зійтися у чесній битві, щоб ще раз цю сволоту перемогти! – голосно засміявся він і раптом відчув, як відступає напруга, що сковувала його досі. – Уявляю їхні обличчя!

– Я теж! – розсміявся слідом і гість. – Особливо з огляду на той факт, що зробити вони тобі нічого не зможуть. На наше щастя, порука Її Величності – це залізобетонна гарантія ненападу. Тим більше, у світлі твоєї заяви. Так би вони могли тобі або підлили чогось у келих, що не вбило б тебе, але позбавило можливості залишатися на ногах, або, наприклад, ясності мислення. Однак твій виклик на Суд Крові позбавить їх цієї можливості. Бо будь-який, найменший вплив на тебе – може бути утлумачений, як страх програшу у чесному бою.

– Думаєш, Елана виявиться права і в тому, що Мебіус ухвалить своє рішення ще до закінчення святкування Самайна? – напружено поцікавився Алекс.

– Найімовірніше, – кивнув співрозмовник. – Хто-хто, а Елана знає Мебіус, як ніхто інший.

– Що означає, що й Мебіус теж знає її так само добре, – похмуро прокоментував Алекс.

І, ніби погоджуючись із його словами, за вікном вдарив гучний розкат грому.

Річард придивився до похмурого обличчя друга і запитав.

– Твої шанси, як і раніше, два до п’ятдесяти одного?

Алекс зітхнув та кивнув головою.

– І все ті ж нуль проти сімдесяти трьох, якщо я не викличу Телемака на Суд Крові, – посміхнувшись, додав він.

Річард усміхнувся і розвів руками.

– Отже, вирішено! Ми йдемо на вечірку!

Сказано – зроблено. І через три дні Її Величність королева літнього двору особисто провела Алекса, Річарда та Вайлда через прикордонну заставу зимового Неблагого двору.

Досі і перший, і другий, і третій бували тільки на території зимового Благого двору, де повітря хоча і було холодним, але не обморожувало, а швидше освіжало.

Повітря ж Неблагого двору зустріло їх жадібними укусами завиваючого крижаного вітру. Більш того, не встигли вони і десяти кроків зробити, як провалилися по самісінькі груди у сніг, з якого скільки не намагалися, самотужки вибратися не могли. Начебто і не сніг це був зовсім, а чи то підступні хибкі піски, чи то болотяна трясовина.