Глава 31

Глава 31

До загальної радості і людей і собак їм довелося зовсім недовго чекати на заінтригованих криміналістів.

– Вже потопталися! – помітивши на підлозі відбитки підошов величезних кросівок, невдоволено констатував старший маг-дослідник Ерік Бладхант, на якому як і завжди був сліпуче білий халат.

– Це Вайлд, – здав друга Алекс.

За що тут же був нагороджений черговим зневажливим поглядом від Айди та Дени.

– Але ж я правду кажу! – ображено пояснив він собакам.

– Так, а я й не сумнівався! – здивовано відповів Ерік Бладхант. – Лапища такого розміру може бути  тільки у троля. Цікаво, де Вайлд купує кросівки такого розміру? – задумливо пробурмотів він і сам же собі і відповів. – На замовлення мабуть шиє… І кров, як я розумію, теж його. Вбив би! Мало того, що накапав, так ще й потоптався! До речі, Алексе, якщо хочеш, у Стенлі є зайва пара бахил, та й пальчатки, я думаю, у нього теж знайдуться…

– Знайдуться, – озвався молодший маг-дослідник Стенлі.

– Звісно хочу! – буквально підскочив на місці Алекс, якого зненацька осяяла думка, яка раніше не спадала йому на думку. А раптом кров не лише Вайлда? З Телемака натекло стільки крові, що він легко міг випадково вступити в лужу і не помітити! Подумки запанікував він. Стоп! Не сіпайся! Змусив він себе заспокоїтись. Кров, якщо що, можна пояснити розбитим носом Телемака. У зв’язку з чим він «засмутився» і тієї ж миті боягузливо телепортувався з місця бійки.

– І я хочу! – напросився також і Облайдж.

– Гаразд. Надягайте бахили та пальчатки і заходьте, – добродушно дозволив Ерік.

– Ряв! Ряв! – підскочили з місця і підлесливо завиляли хвостами також і Айда і Дена.

Поставивши світовий рекорд зі швидкості надягання бахил, Алекс малодушно прошмигнув крізь напіввідчинені двері.

Що ж до Облайджа, то на нього у Айди і Дени, на їхній превеликий жаль, важелів впливу не було, тому, коли він повідомив їм, що для них бахил нема, і тому усередину їм не можна, їм довелося змиритися і залишитися за дверима.

Що вони жалібно скавуча і зробили. Тим не менш, сержант мало того, що залишився невблаганним, так ще й прикрикнув на них. Отож, у дойд не було іншого вибору, окрім ображено замовчати.

Над вівтарем із чорного, з блискучими синіми прожилками обсидіану височіла велетенська статуя Хель. Зображена Владичиця Ніфльхейму та Хельхейму була у своїй традиційній іпостасі: ліва половина вражала, хоча і холодною, але абсолютно чарівною красою вічної юності, права ж половина статуї – належала не першої свіжості трупу і викликала огиду та жах.

До вівтаря вели п’ять низьких, широких сходів, на кожному з яких було щось написано. Алекс підійшов ближче та прочитав.

«Безвісності холодна, чорна безодня,

Ворота в нескінченну імлу!

Ми тягнемо до Хель свої руки – врятуй та помилуй,

Нас, безславно вигнаних зі світу живих,

Нас, про кого забули, нас, кого не цінували!

Усвідомивши, чиє це місце поклоніння, Алекс мимоволі скривився й дратівливо пирхнув:

– А слона-то він і не помітив!

Ерік Бладхант, який слухав його в піввуха, бо був зайнятий тим, що ретельно зіскрібав скальпелем із вівтаря засохлі патьоки крові та акуратно складав їх пензликом у особливі пакети для збору доказів, не відриваючись від процесу, спитав.

– Якого слона?

– Хель! Вайлд, розповів мені і про вівтар і про потьоки крові, а от про цю громадину, – кивнув він головою на статую, – не сказав нічого.

– Якщо з освітлення у нього було тільки світло із сусідньої кімнати, то міг і не помітити, – висловив свою думку старший маг-дослідник.

– Ну так а я про що! Слона-то він і не помітив! – хмикнув Алекс.

– Можливо і помітив, – прокоментував маг, – але не роздивився. Що ж до крові, то він троль, а у тролей на кров нюх особливий, – нагадав він, виправдовуючи неуважність Вайлда. Однак слідом за цим, відразу ж й погодився із співрозмовником. – Хоча ти маєш рацію, здогадатися, що це вівтар Хель було не складно. Неблагий двір, тим паче, зимовий! Кому ж ще, як не Володарці Темряви, Льоду та Смерті, міг поклонятися, Телемак?

– Отож… – задумливо-сумно погодився Алекс. – До речі, а чия це кров? Можеш мені сказати?

Старший маг-дослідник пирхнув:

– Нічого собі, ти спритний?! А більше нічого тобі не сказати? – єхидно поцікавився він.

– Я маю на увазі людська, куряча чи може тут у жертву виключно овець приносили? Або може це й зовсім не кров? Хто знає, а раптом вівтар червоним вином заливали?! Не будь занудою, Бладхант! Я ж знаю, що кому-кому, а тобі, щоб визначити людська кров або звіряча, лабораторія не потрібна!

– Це ж треба! Усе-то він про усіх знає! – насмішкувато пробуркотів маг. – Проте, щодо овець ти вгадав, їх і справді приносили тут у жертву. І курей також. І вино. І… – взявши ефектну театральну паузу, промовив Бладхант, – …людей!

– Нарешті! Перша чудова новина за весь день! – не стримавши торжества, вигукнув Алекс, зобразивши рукою жест машиніста, що тягне на себе важіль гудка стародавнього паровоза. – Чудова не для жертв, зрозуміло, а для мого батька, я маю на увазі, – відразу поспішив виправдатися він, під глузливо-здивованим поглядом криміналістів та Облайджа. – І це прозвучало ненабагато краще, – посміхнувся він і спробував ще раз. – Не те, щоб я чи він цього хотіли, просто ми підозрювали…

– Та зрозуміли ми, – змилувався над ним Деніс Облайдж.

– І цілком підтримуємо у цьому питанні і тебе, і нашого шефа, – додав старший маг-дослідник. – Телемак та ще мерзенна сволота! Думав, якщо він фейрійський принц, то йому усе можна! Я от думаю, а даваймо подивимося, що там під цим люком? – з азартом у голосі запропонував він.

– Ряв-ряв-ряв! Ряв-ряв-ряв! Рья-ааав-рья-аааяв-рь-яааав! – одразу ж обурено відреагували Айда і Дена.

– Чого це вони так розхвилювалися? – одночасно і здивувався і насторожився Бладхант.

– Це я – винен. Я пообіцяв їм, що дозволю їм першими обнюхати люк, – пояснив Алекс.