Глава 25

Глава 25

Алекс беззвучно посміхнувся, принюхався і облизав ікла. Повітря було сповнене страхом і жахом! Просто чудово! І перш ніж він зрозумів, що сталося, його звір уже вп’явся іклами в шию Телемака.

Можливо ти і швидкий, голубчику, але я більш швидший, самовдоволено пробурчав звір, розриваючи горло ворога.

Бризнула кров. Гаряча. Пахуча. Смачна.

Телемак скрикнув і завалився на бік.

Судячи з кількості крові, і того, що жертва усе ще могла не тільки стогнати та корчитися від болю, але й намагалася кудись повзти, пошкоджена артерія не була розірвана до кінця.

Алекс втягнув у ніздрі солодкуватий одуряючий аромат крові, рот його наповнився слиною.

– Усе ще сподіваєшся втекти? – насмішкувато подумав його звір. – Наївний, – фиркнув він і одним вправним та влучним укусом поклав край надіям Телемака на порятунок.

Алекса затрясло від зловтішного тріумфу.

– Тепер ти знаєш, корм для черв’яків, проти кого попер, – прогарчав він. – Я – цар і бог! А ти – нікчема!

Полум’я шаленого захоплення піднесло Алекса до сонця! Ні, думав він, саме він і був Сонцем! Він був небом та зірками. Він був законом. Він вирішував, кому жити, а кому померти.

Невідомо скільки б ще він упивався самовихвалянням, але раптом до його слуха долинуло чиєсь скиглення.

По-котячому м’яко ступаючи, Алекс ступив у напрямі коротуна лікаря...

– Ну і хто тут у нас? Оце так-так… Це ж той, хто хотів моєї крові? – вкрадливо промуркотів він.

– Ннне треба, – захникав коротун. – Вввін мммене зззаставив. Я ннне хотів!

Вайлд, про якого Алекс зовсім забув, нарешті, зумів спочатку прожувати, а потім і проковтнути свій кляп. Він не бачив, що відбувається...

Але рев звіриної іпостасі Алекса і запах крові розповіли йому більш ніж достатньо, щоб прийняти рішення про необхідність негайного втручання.

– Алекс, ні! Алексе, не звір керує тобою, а ти керуєш своїм звіром!

Голос здався Алексу туманно знайомим. І величезний звір ліниво повів вухом.

Сенс слів до нього не дійшов, але щось у голосі змусило Алекса занепокоїтись. Намагаючись зрозуміти, що саме, він зі свистом втягнув у ніздрі повітря.

Запах крові діяв як наркотик. Однак ще більше його манив запах страху його жертви. Він хотів тільки одного – накинутися на кволе тремтяче тільце, розірвати його на частини та насолодитися його передсмертною агонією…

Алекс не стримався і стрибнув. Приземлився, упираючись передніми лапами у груди тремтячого від жаху коротуна, який несамовито заволав, вимолюючи пощади:

– Пппроооошу, заклина-аааааю. Ннне ттре-еееба, пощаді-іііііть… – благав він, тремтячим від страху голосом.

– Алексе, пощади його, – вторив цьому воланню також і другий голос. Теж благаючий. Проте страху у цьому голосі не було.

Величезний звір зневажливо пирхнув.

Пощадити? Вони, що не знають закону джунглів? Не знають, що або ти вб’єш, або тебе вб’ють?! Або ти з’їж, або тебе з’їдять?

– Ось він би мене напевно не пощадив би, – з презирливою підозрою дивлячись на коротуна подумав Алекс. І він і його звір це знали напевно.

С цієї причини Алекса захлеснула хвиля роздратування.

Ти бач який, пощади його! Він мене, що за дурня тримає? Я його зараз пощаджу, а він мене потім за першої ж нагоди у спину ножа вставить!

Жодної пощади!

Крім того, мені потрібно, щоб він мовчав. А по-справжньому мовчать лише мертві. Отже, ніякої пощади! Мені потрібне його життя! І кров… Облизавшись, зізнався він сам собі. Солодка-аа, смачна-аа, життєво-необхідна…

Паща Алекса знову наповнилася слиною, яку він жадібно сковтнув і в котрий раз облизнувся. Нетерпіння звіра чим далі, тим все більш зростало…

У той же час, коротун не переставав скиглити, благати та плакати.

– Алексе, не смій! Не роби цього! – цього разу той інший, відкілясь знайомий йому голос не благав, а вимагав. – Він не вартий цього! Не вартий того, щоб ти потім мучився через нього! Ти – людина, Алексе, а не звір! І ти знаєш, це краще за мене! Ти людина!

Заглушивши одурманюючий аромат крові, Алекс зупинився і замислився. І тільки боги знали, чого це йому вартувало. Він – людина?.. Здається, так… Чи вже ні?

На нього раптом наринули спогади про матір, батька, друзів, студентів. Про його, Алекса Каролінга, людські мрії та плани…

Проте, згадав він також і про мрії та бажання, що відвідували його у снах. І про місце, що бачилося йому уві сні. Що це за місце, він не знав. Однак він точно знав, що там у цьому місті, на нього, Алекса, чекають... І в цьому місті йому не доведеться таїтися. Не треба буде вдавати с себе... людину. Там його не тільки приймуть таким, який він є, а й почитати будуть саме за те, який він є.

Алексу подобалося бути звіром. Його звір був сильним і ненаситним. Настільки сильним і ненаситним, що в іпостасі звіра він уявляв себе всемогутнім. Настільки всемогутнім, що вважав своїм правом вирішувати, кому жити, а кому вмирати.

І саме цьому Алексу й подобалося бути людиною, більш ніж звіром. В людській іпостасі Алекс не хотів бути всемогутнім. Людині, якою був Алекс, не потрібна була влада. Не потрібні були нічиї життя. Не потрібна була нічия кров.

Згадавши про кров і усвідомивши, що він щойно розірвав на шматки одну людину, й мало не розірвав другу, Алексу раптом стало зле: його шлунок судорожно скрутило в різкому нападі нудоти. Він відступив на кілька шагів назад і, схлипнувши, змусив себе знову перекинутися у людську іпостась, відчуваючи при цьому, як невідворотно хиріє і стає незграбним його тіло. Рани, яких Алекс не відчував в іпостасі звіра, тепер, ніби караючи його за неправильний вибір, жорстоко мстили йому. Головний біль, що відступив, знову вступив у свої права. І при цьому йому раптом стало ще й дуже холодно.

– Алексе, не дай йому збігти! – раптом проінструктував той самий голос, який змусив його повернутися у людську іпостась.

– Вайлд! – крізь густий туман жахливого головного болю, згадав Алекс.