Глава 27

Глава 27

І знову минуло багато років… Хоча, точніше мабуть буде сказати, не років, а тисячоліть.

І звісна річ, що за тисячоліття дуже багато що змінилося.

Світове дерево Іггдрасіль, південний корінь якого сягав глибоко та далеко у вогняні землі Муспельхейму, а північний – настільки ж глибоко та далеко у безкрайні льодові простори Ніфльхейму та мертві пустовщини Хельхейму – виросло сильним та могутнім й почало плодоносити дивовижними плодами, кожен з яких являв собою цілий світ.

Не змінилися лише Хель. Її, як і раніше, роз’їдала зсередини скажена злість і люта ненависть до Сурта і усього живого.

А що ще вона могла почувати до вбивці-піроманта та істот, які завдячували їй своїм життям, але ж навіть жодного разу їй не подякували?! Бо не розуміли й не хотіли розуміти, що якщо б не вона, Хель, то не існувало б і світового дерева Іггдрасіль. Бо, якщо б вона не зупинила розлюченого вогняного велетня, то ніхто б його більше не зупинив і тоді згорів би Всесвіт дотла.

Щоправда, Сурту теж ніхто і ні за що не дякував, але ж і не звинувачував теж. Більш того, у всіх семи світах, поклонялися вогню та Сонцю, що були його творіннями. Усі ці нікчемні істоти, що завдячували їй своїм життям, молилися ні їй, Хель, а щоб у їхніх осередках ніколи не згаснув вогонь, і щоб, не дай боги, не померкло Сонце.

І ніхто, ніхто з них не молився, щоб зими були ще холоднішими, щоб льоди на ріках були товстішими і щоб посланниці Смерті частіше їх відвідували. Іноді, щоправда, деінде случалися окремі особистості, які зверталися і з подібними молитвами теж, але ж їх було дуже й дуже небагато. І тому їх існування скоріше ятрило невдоволення крижаної діви, ніж приносило задоволення.

І хоча заздрість, злість та образа поїдом їли Хель з середини, зовні вона виглядала цілком задоволеною своїм життям. Звичайно ж, що задоволеність цю вона лише удавала, бо своїм холодним та розважливим розумом розуміла, що доти, доки в союзниках Сурта Сонце – у чесному бою їй його не перемогти.

І тому крижана діва набиралася сил і чекала, коли прийде її час.

І поки вичікувала, неперевершено талановито зображала з себе як люблячу та віддану подругу Сурту, так і найкращого друга та радника Верховному правителю Асгарда Одіну[1].

Чому Хель обрала собі у друзі правителя саме Асгарда, а не правителя Ванахейма, Мідгарда, Йотунхейма, Свартальвхейма або Юсальфхейма? А тому, що саме Один – шанувався як верховний правитель і бог у всіх до єдиного вищезгаданих світах.

Задля справедливості слід зазначити, що в тому, що саме Один – став верховним правителем й богом – була також і заслуга Хель, яка була наставницею Одіна в чаклунстві. От тільки і заслуга Сурта в цьому теж була немаленька, бо вогневий велетень був наставником Одіна у військовій справі.

Крім того, саме Хель розповіла Одіну про джерело мудрості і навчила його, як домовитися з Міміром[2]. Вона порадила запропонувати велетню таку ціну, яка б здалася йому вартою безцінного дару мудрості.

І ця порада й насправді допомогла правителю Асгарда першому і єдиному з усіх охочих домовитися з незговірливим велетнем. Одін запропонував незрячому Міміру своє ліве око і той дозволив йому випити з джерела мудрості.

До речі, Сурт зробив навіть ще більше, він не просто дав Одіну невизначну та туманну пораду, але навчив його, як йому збагнути силу рун. Щоправда – за це знання Одін заплатив ні аби якою самопожертвою, а саме: йому довелося дозволити насадити себе на спис, як на шампур, і, стікаючи кров’ю, провісити дев’ять діб пришпиленим до стовбура Іггдрасіля. Проте отримані знання того стоїли. Принаймні, саме так вважав сам Одін.

Ось так, завдяки власній самопожертві та порадам і наставництву Сурта і Хель Один і став не тільки наймогутнішим, але і наймудрішим з наймудріших у всіх семи світах.

Ясна річ, що Хель подібний стан речей не влаштовував. І тому у чорній душі її цвіли пліснявою та пахли тліном і розкладом ненависть та заздрість. Мертвенно льодяні та гнилі, як шар торфу на старих болотах лютою зимовою порою: зі смородом тухлих яєць, зеленувато-жовтим мохом злісних намірів, із сірководневими розливами отруйної люті. З одним-єдиним бажанням – знищити… усіх невдячних! Але насамперед, ненависного Сурта.

А що ж Сурт? Можливо, він бачив її наскрізь? Чи, принаймні, підозрював у нещирості?

На жаль ні. Ні в якому разі. Навіть, навпаки…

Осліплений своїм новим великим, пристрасним коханням вогненний велетень перебував у блаженному невіданні і не помічав нічого, крім того, яким щасливим робить його прекрасна крижана діва і як вона благотворно впливає на його надмірно палкий темперамент.

До речі, коханню Великого Муспеля анітрохи не заважала та обставина, що вогненні землі Муспельхейму знаходилися за багато тисяч миль від царства вічного льоду Ніфльхейму. Тому що усюди, куди був здатний проникнути найслабший сонячний промінь, був здатний перенестись також і Сурт.

У той же час, Хель ця обставина неймовірно дратувала…

І тому, посилаючись на велику занятість, більшу частину свого часу вона проводила у Хельхеймі, що був надійно скритий від сонячних променів товстезними корінням могутнього дерева Іггдрасіль та віковими товщами льоду річки Гьйоль. Тільки в цьому похмурому світові вікової мерзлоти та одвічної смерті вона почувала себе повноправною господаркою і лише тут знаходила спокій.

Однак Хельхейм притягував крижану діву не лише спокоєм та комфортом, але й тим, що тут були лабораторії, в яких вона тисячоліття за тисячоліттям працювала над виведенням особливої породи ялинки, яка б не тільки не потребувала сонячного світла, але й була б стійкою до вогню Сурта. Хель нарекла цю породу ялинки «Ходдмімір» і пізніше, коли в неї буде цілий гай цих ялинок, вона і його також нарече «Ходдмімір».

Інакше кажучи, крижана діва вичікувала не пасивно, а дуже активно: вона готувалася до нової битви із Суртом.

До речі, підготовку вона почала не з ялинки «Ходдмімір», а з того, що наказала своїм крижаним йотунам виготовити для неї Посох, здатний накопичити в собі крижану силу такої могутності, якою можна було б заморозити навіть Сонце.