Глава 26

Глава 26

Як відомо, дорослі практично ніколи, точніше, зазвичай взагалі ніколи, не довіряють дітям таємниці, які вони вважають по-справжньому важливими. Саме так і сталося з Кессіді, яка, незважаючи на те, що і її батьки та старший брат знали таємницю народження Алекса Каролінга, уявлення не мала про те, що в його венах тече особлива кров.

І незнання це, мабуть, цілком могло б послужити пом’якшувальною обставиною її провини, якби ми з вами не розуміли, що навіть якби вона і знала про те, що Алекс – є нащадком самого Сурта[1], це навряд чи щось змінило в її планах та діях.

По-перше, вона все одно б не знала, що Алекс ніякий не злочинець, а навпаки. По-друге, вона також не могла знати і про те, що присипані нею Алекс і неправильний троль потраплять до рук не поліції, а дуже небезпечних і кровожерливих злочинців! І тим більше вона не могла знати про те, що злочинці вирішать не просто вбити, а розпродати Алекса і його напарника по частинам, що аж ніяк не могло сподобатися ні Алексу, ні його звіру. Як не знала вона також нічого і про самого Сурта.

Чому вона не знала й про Сурта теж?

А тому, що стараннями Хель[2], про Володаря вогненних земель Муспельхейма, що був найдавнішим та наймогутнішим з хтонічних богів практично усі давно забули...

* * *

Багато мільярдів років потому…

Спочатку не було нічого, крім безмежного простору, нескінченної дочасності й величезної, безмежно-бездонно-мертвої порожнечі Гиннунгагап, яка була настільки порожньою, що в ній не тільки ніхто не міг жити, а й ніщо не могло жити.

Тим не менш, сама Гиннунгагап була живою... Більше того, вона мала душу. І тому, незважаючи на те, що протягом мільярдів років вона відчувала себе цілком самодостатньою і була цілком задоволеною своїм життям, у якийсь момент їй раптом стало самотньо й тужливо.

Спочатку це була лише іскра нудьги та незадоволеності, з якої за тисячоліття самотності поступово розгорілося пристрасне, нестримно-невгасиме-полум’яне бажання розділити вічність із кимось ще.

І саме з цього її пристрасного бажання і народився Сурт.

І настільки великим та жарким був костер її бажання, що полум’яна пристрасть Сурта виявилася набагато могутнішою, завзятішою і шаленішою, ніж це бачилося Гиннунгагап самотніми, довгими та холодними ночами.

Спостерігаючи з жахом, як всепоглинаюче, жадібне полум’я захоплює й спопеляє все більше і більше її територій й розуміючи, що незабаром й від неї самої, колись нескінченної та безмежної, теж залишиться лише попіл, Гиннунгагап звернулася до вогненного велетня з благанням зглянутися над нею та помилувати…

Сурт би і радий був би! Не просто радий, він би що завгодно віддав би, тільки би зупинитися, тільки би не шкодити тій, хто була його першим та єдиним коханням та сенсом усього його існування, але…

У той час він ще був надто юний і зовсім недосвідчений, а також ще нетерплячий і рвучкий!

І тому, як Сурт не намагався, він так і не зміг приборкати шалене полум’я, що було породжене його вогненною пристрастю.

Між тим розлючена та обурена Гиннунгагап вирішила, що Сурт задумав занапастити її, бо вона йому набридла та остогиділа. Й тому серце її наповнилося отрутою лютої ненависті та смертельним холодом.

Як же вона жалкувала тепер, що пішла на поводу у своїх бажань і створила Сурта. Як же пристрасно вона мріяла про те, щоб повернути час назад і задушити у самому зародку думку про супутника, який скрасить її одинокі дні та ночі… Як же її пригнічувало та злило те, що мрії ці були нездійсненними!

І ось з цієї злості, ненависті та пристрасного бажання покінчити з Суртом і з’явилося на світ друге творіння Гиннунгагап – абсолютний антипод владики Всепоглинаючого Полум’я – богиня смерті та вічного холоду, безжальна, розважлива, позбавлена ​​навіть краплі співчуття, Хель.

Породивши Хель, Гиннунгагап раптом відчула таку страшенну і смертельну порожнечу в душі, що не витримала й побажала – перестати існувати взагалі. Глибоко зітхнула й виштовхнула разом зі своєю вмираючою душею свій останній подих. І цілком можливо на цьому б її історія й завершилася…

Однак Сурт, який мучився глибоким почуттям каяття, не бажав, щоб велика його любов і та, що дала йому життя, перетворилася з його вини на бездушне і бездонне щось. І тому він зловчився і в останню мить зумів-таки зловити цей останній подих Гиннунгагап.

Впіймав. І розчавлений горем та скорботою, розгублений та нещасний завмер у нерішучості, не знаючи, не розуміючи, що йому робити далі… Як тепер йому жити? І головне, навіщо тепер йому жити?

І саме цим моментом його слабкості й скористалася підступна та лукава Хель. Вона напала на нього зі спини і встромила прямісінько в саме його серце крижаний кинджал.

Встромила і боягузливо втекла. Тому що не сумнівалася: вогненний велетень зможе здолати її навіть і з кинджалом у серці. Бо знала вона, що у порівнянні з цілющою, вогненною силою Сурта, її власна несуча смерть і холод новонароджена сила була на той момент ще зовсім нікчемною.

До речі, розрахунок Хель с самого початку був не на силу, а на хитрість. І хитрість ця була у приворотних властивостях заговореного на любов до неї кинджала. І саме тому удар льодяним кинджалом, який вона нанесла вогненному велетню, був призначений не для того, щоб вбити Сурта, а для того, щоб його приворожити.

Підлий удар в спину, як Хель і сподівалася, застав вогневого велетня цілком зненацька. Сурт так ніколи й не взнав, чому раптом його серце пронизав гострий та різкий біль. Здригнувшись усім тілом, він схопившись за груди обома руками і впав на коліна, випустивши при цьому із ослаблих рук такий безцінний для нього… останній подих Гиннунгагап.

Подих блиснув іскоркою й впав у глибоку розколину, яку Хель тільки-но що заморозила усього лише однією своєї дуже короткочасною присутністю.

Ніколи ДО й ніколи ПІСЛЯ цього не був вогненний велетень у такому розпачі, як у ту мить, коли останній подих єдиного сенсу його існування зникав у розколині холодного й мертвого каменю. Такого ж мертвого, яким тепер був і він, Сурт. Тому що Сурт більш не мав ні сил, ні могутності, ні волі, ні навіть надії. Все що він відчував – це сум, каяття та біль. Нескінченний, безмежний, вічний біль…