Глава 24

Глава 24

Алекс прокинувся з диким головним болем і з жахливим присмаком чогось протухлого у роті. При цьому його каламутило з такою силою, що, здавалося, якби не кляп, то шлунок його давно вже б вистрибнув назовні. Що ж до пов’язки на очах, то за неї він був навіть вдячний, бо будь-яке, навіть найслабше світло завдало б його бідній голові ще більшого болю. Крім того, зважаючи на те, що йому нічим було дихати, в нього був або зламаний, або розбитий у кров ніс.

Алекс лежав горілиць на холодній, сирій і жорсткій поверхні а – судячи з усього, земляний. Зведені над головою руки були закуті у щось крижане, що вп’ялося в шкіру зап’ясток безліччю комариних укусів.

Антимагічні кайданки, подумки визначив він.

Земля. Заговорені кайданки. Кляп. І зав’язані очі. Всі ці застереження були потрібні для того, щоб він не зміг скористатися своєю магією. Інакше кажучи, ті, хто захопив його в полон – чудово знали, з ким мають справу. Втім, і він також знав, з ким має справу.

І тому розумів, що вляпався в неприємності по самісіньке не хочу...

Це ж треба було так вляпатися! Щоб з мисливця самому стати здобиччю! Так не без допомоги ж! Щоб вона була неладна! Ця дрібна паршивка і її подруга! Роздратовано подумав він. Усе через неї. Точніше, через них… І тим цікавіше, що вони там робили? Тому що тепер він в їх історію з викраденням не вірив…

Стоп, Алекс. Стоп! Не про те думаєш! Зупинив він себе. Про дрібних паршивок і тим паче про те, що вони там робили, ти подумаєш потім. А зараз тобі, перш за усе, треба думати про себе.

І насамперед, про те, чому ти все ще живий і навіть не особливо ушкоджений?

Не те щоб Алекс був проти цієї обставини. Тим паче, що й убити його було не так вже й легко. Проте, судячи з відчуттів, його навіть і не намагалися вбити. І це насторожувало. Тому що вказувало на те, що у Телемака на нього інші плани.

І думати про те, які саме не хотілося... Від слова зовсім.

Та й ніколи йому було про це думати: цілком можливо на те щоб вирішити, як він буде спасатися у нього не хвилини, а секунди. Тому, або він використовує ці секунди для того, щоб придумати план втечи. Або плани Телемака на його рахунок стануть його кошмарною реальністю.

Раптом до його слуху долинув чимось схожий на сопіння звук.

«Вайлд!» – згадав він про друга. І тут же спробував до нього докликатись. Кляп, варто віддати належне його професійній відвічальності, чесно та самовіддано у цьому Алексові перешкоджав.

Саме тому прозвучало його звернення до друга приблизно так:

«Фа-и-и-и-ф»?

– І-иф! – відізвався Вайлд.

– Фаф фіфа ффіфафффь, – задоволено відзначив Алекс.

– И-ифа! – відповів Вайлд, брязкаючи ланцюгами.

Алекс зрозумів натяк і продзвенів у відповідь своїми.

– И-ифаа фафафафи! – поцікавився Вайлд.

– Афа! – відповів Алекс.

Отже, хоча вони й разом, толку від цього небагато. Бо вони обидва абсолютно безпорадні. Зробив за підсумками цієї розмови невтішний висновок Алекс.

Хоча, з іншого боку, він ще й нічого і не намагався зробити. Що ж, значить, потрібно негайно щось зробити, вирішив Алекс і тут же спробував призвати магію. За що був миттєво жорстоко покараний кайданками, які, недовго думаючи, пропустили через його тіло такий потужний електричний розряд, що він мало богам душу не віддав.

Алекс стиснув зубами кляп і змусив себе розслабитися. Біль відступав повільно. Занадто повільно. Проте все ж таки відступав

На жаль, перш, ніж до нього повернулася здатність ясно мислити, відпущений йому на роздуми час вже минув. Скрипнули металеві двері і він почув шурхіт чиїхось кроків, що наближалися до нього.

– Я бачу, ви вже прийшли до тями, містере Каролінг? Ну і як ваше здоров’ячко? – почув він одночасно глузливий і вкрадливий голос Ільдара Телемака.

– Фуфоф до фафа! – послав до гарму свого співрозмовника Алекс.

– Що-що? Ах так, вибачте, будь ласочка! – удавано повинився Телемак. – Звільніть його від кляпа! – наказав він комусь.

Як тільки з рота Алекса вийняли кляп, він сплюнув, сподіваючись позбутися мерзенного присмаку у роті, й повторив:

– Пішов до гарму!

Телемак кілька разів клацнув язиком по щоці, що прозвучало, як «Цо-цо-цо-цо-цо!»

– Дратувати мене, містере Каролінг, зовсім не у ваших інтересах…

– Якби ти хотів вбити мене, Телемаку, то вже зробив би це, – презирливо виплюнув Алекс.

– Чому ж хотів? – глузливо посміхнулися у відповідь. – Я й зараз хочу. Дуже хочу тебе прикінчити. І тебе і дружка твого! Але, на ваше нещастя, містере Каролінг, я, перш за усе, бізнесмен, а вже потім вбивця.

– Сподіваєшся за мене гарний викуп отримати? – припустив Алекс.

– І викуп теж, – посміхнувшись, відповів Телемак. Недобре так посміхнувшись. Зловісно, ​​капосно і вкрай самовдоволено.

Настільки зловісно, ​​капосно та самовдоволено, що Алекса пробрав озноб і він мимоволі зковтнув гірку слину.

Бо відразу зрозумів (і для цього йому навіть дар передбачення не знадобився), на що саме натякає цей бізнесмен. Телемак залишив його і Вайлда у живих тільки, тому що збирався розпродати їх частинами. І з огляду на вартість крові, печінки та серця магів на чорному ринку – планував дуже непогано на цьому заробити.

– Ну ти й тварюка! – виплюнув він, намагаючись не видати те, наскільки він вражений жахливою перспективою.

Проте свого співрозмовника він не провів.

– Кмітливий, – задоволено посміхнувшись, підсумував той.

Знову рипнули двері.

– А ось і лікар, – практично проспівав Ільдар Телемак. – Докторе, пацієнт весь ваш.

Почувши це Алекс, зневажливо хмикнув і виплюнув із рота ще трохи мерзенного, гнильного присмаку.

Гіннунгагап тебе забери, Телемак! Подумки простогнав він. Невже йому все ж таки доведеться вивести на поле гравця своєї останньої надії?

Більш за все, що таки прийдеться.

Проте, будь у Алекса хоч наймарніша надія на порятунок будь-яким іншим способом, він ніколи б не звернувся до цієї лави запасних. Але надії не було. І часу на роздуми теж не було. Бо діяти потрібно було до того, як у нього візьмуть кров.