Глава 23

Глава 23

Якщо вгору на сімдесят другий поверх дівчинки піднімалися не менше години, то зворотний шлях вниз сходами вони подолали за якихось десять хвилин.

Електрики та представники власника будівлі все ще продовжували сваритися, тому ніхто з них не звернув жодної уваги на двох маленьких дівчаток, що промчали повз них з ураганною швидкістю.

Пенелопа була впевнена, що вони так і побіжать, не зупиняючись, до найближчої станції метро, проте подруга різко загальмувала поруч із першою телефонною будкою.

– О Трилика! Ну, що ще вона задумала?! – важко дихаючи, невдоволено пробурчала вона, спостерігаючи за подругою, яка у ту мить знімала з важелю телефону трубку.

Кессіді ж, яка виконувала свій громадянський обов’язок, принаймні, у її розумінні це було саме так, тим часом набирала «911».

Як тільки з трубки пролунала стандартна фраза оператора служби: «911, що у вас сталося?» [1], вона запитала по-старенькому скрипуче-брязкітливим голосом:

– Е-хе-е-хе, це е-хе-е-хе поліція?! – важко і часто дихаючи після божевільної спринтерської дистанції, дівчинка насилу виштовхувала зі своїх легенів слова. Що, зрештою, цілком відповідало образу старої, переляканої жінки.

На це її запитання голос у слухавці так само ввічливо і спокійно, як і вперше, відповів своїм запитанням:

«Мем, це «911», будь ласка, повідомте, чим ми можемо вам допомогти?»

– Ні мені… е-хе-е-хе, дитинко… е-хе-е-хе, – продовжуючи важко і часто дихати запевнила оператора Кессіді. – А сусідам моїм знизу ехе-ехе… Розумієш, дитинко… е-хе-е-хе, я живу на сімдесят третьому поверсі… е-хе-е-хе, двадцять дев’ятого будинку… е-хе-е-хе, п’ятнадцятої вулиці... е-хе-е-хе. Це та вулиця... е-хе-е-хе, що на Манхеттені... е-хе-е-хе, якщо ви раптом не знаєте, де це... е-хе-е-хе. Так ось сьогодні ми з Кіксі... е-хе-е-хе. Кіксі це мій кокер-спаніель... е-хе-е-хе, вона у мене такого... е-хе-е-хе рідкісного чало-блакитного кольору і саме тому, що... е-хе-е-хе, напевно, така норовлива... е- хе-е-хе і скрізь сує свій допитливий, мокрий ніс… е-хе-е-хе…

Почувши подібну маячню з вуст подруги, Пенелопа навіть за руку себе вщипнула, щоб переконатися, що вона не спить – і сюрреалістичне дійство, яке відбувається перед її очима, та ірраціонально-абсурдний діалог, який вона чує своїми вухами – це не плід її стомленої від надлишків вражень фантазії.

Щипок вийшов несподівано болючим і тому дівчинка голосно верескнула.

– Мем, що у вас там відбувається? З вами усе гаразд? – відреагувала на вереск оператор, голос якої цього разу мав у собі відтінок занепокоєння та нетерпіння.

– Тсс, Кіксі! – шикнула на подругу Кессіді, показавши їй жестом та мімікою, щоб та застебнула рот на блискавку. – У мене, дитинко моя, як я й казала… е-хе-е-хе, нічого не відбувається… е-хе-е-хе! Ну хіба що довелося дати добрячого штурханця Кіксі… е-хе-е-хе, бо вона в мене завжди лізе туди, куди їй лізти не потрібно… е-хе-е-хе! – сварливо пояснила вона, застережливо дивлячись на Пенелопу. – А от у інших людей дещо трапилося… е-хе-е-хе! – пояснила вона і взяла паузу, щоб, нарешті, заспокоїти дихання.

– У яких людей, мем? – уточнила оператор кол-центру, скориставшись паузою.

– Та хіба ж я не сказала досі?! Та ні, я цілком впевнена, що казала! – примхливо-роздратовано пирхнула Кессіді. – Ну гаразд… е-хе-е-хе, скажу ще раз: у моїх сусідів знизу. Які мешкають на сімдесят другому поверсі, – сповістила дівчина нарочито деренчливим, старечим голосом, зробивши при цьому ще один глибокий вдих та видих, щоб остаточно відновити дихання.

– І що саме в них трапилося, мем? – чемно уточнила оператор, скориставшись черговою паузою.

– Так я ж оце і розповідаю! Точніше, намагаюся розповісти! Але ти мене, дитинко, увесь час перебаранчаєш! А от якби ти мене не перебаранчала увесь час, то я б вже розповіла! – повчально-буркотливо, як вміють робити тільки дуже сварливі старі, попрікнула Кессіді операторку колл-центру. – Так от, значить, виходжу я з Кіксі на сходовий майданчик, тисну на кнопку, а ліфт, значить, не їде...

– Мем, 29-й будинок, 15-та вулиця, там й справді сьогодні були проблеми з подачею електроенергії, але на даний момент… – відразу послужливо поінформувала її оператор.

– Дитинко, ви надасте мені змогу, нарешті, розповісти вам, що я бачила, чи так і будете мене постійно перебаранчати? – сварливо прокоментувала Кессіді. – Ну, сама поміркуй, навіщо б я тобі розповідала про Кіксі, якби йшлося лише про проблему з подачею електроенергії? Я може й стара, але з розуму я не ще не вижила! Так ось, натиснула я на кнопку, а ліфт не їде... Будь я сама, без Кіксі, то, звичайно, ні за що б не пішла пішки, але ж довелося, – вона важко зітхнула. – Бо Кіксі моя щось з’їла не те і так їй було погано, а вона мені, як донечка, тому довелося йти дихати свіжим повітрям… – вона знову важко зітхнула. – Отже почали ми з нею спускатися… І тут вона раптом як загавкає! І як сіпнеться! Так різко, що я не змогла її втримати і випустила повідець! Ну і що мені залишалося робити? Вона ж дурненька в мене! І малеча зовсім! Ось і пішла я за нею у ту жахливу квартиру ... Ви тільки не подумайте чогось, Кіксі у мене собака пристойна! Вона ні за що б у чужу квартиру без запрошення не увійшла. Якби двері були зачинені! Але ж двері були відчинені, та ще й нарозхрист! Та й про мене теж, ви нічого такого не думайте, я тільки-но через поріг однією ногою переступила й відразу ж усе і побачила: розгардіяш, розгром і… два трупи прямо посеред кімнати лежать! – на цьому Кессіді кинула трубку, підбігла до подруги і проголосила:

– Усе, тепер можна і додому! Пішли?

Після чого, не дочекавшись від подруги підтвердження і не потурбувавшись переконатися, чи слідує та за нею, попрямувала до найближчої станції метро.

Пенелопа, до речі, не відразу пішла за Кессіді. Перш ніж зрушити з місця, дівчина кілька секунд розгублено дивилася їй услід. Вона розуміла, що, найімовірніше за усе, її подруга має рацію щодо Алекса. І все-ж-таки їй дуже не подобалося, як вони з ним вчинили. Тяжко зітхнувши, вона кинулася слідом за подругою і, наздогнавши її, накинулася на неї з докорами.