Глава 22

Глава 22

Прямуючи в квартиру Ільдара Телемака, Алекс відчував одночасно і страшенне, до зубовного скреготу, роздратування і таке ж сильне нетерпіння. Роздратований він був тим, що, незважаючи на його заборону, Вайлд все ж таки вдерся у квартиру підслідного і зробив обшук. І тепер, якщо він хотів, щоб Телемак ніколи не дізнався, хто саме побував у нього «в гостях», у Алекса не було іншого вибору, окрім як «підчистити» за своїм надмірно ініціативним і кричуще свавільним підлеглим. І хоча величезне нетерпіння Алекс відчував якраз саме з приводу документів, виявлених в наслідок згаданих вище ініціативності та свавілля, менш роздратованим це його не робило. Він, як і раніше, хотів спочатку начистити фізіономію впертому та норовливому тролю, а потім, оштрафувати його на дві, а ще краще на три місячні зарплати!

Зайве й згадувати, що при такому його настрої, вигляд підлеглого, що хропів посеред розгромленої кімнати, його не розчулив, а ще більш розлютив.

Точніше, спочатку, Алекс страшенно стурбувався, бо подумав, що той або поранений або навіть мертвий. Й тому, миттєво накинув на себе максимальний захист і кулею вилетів із порталу. Проте хвилювався він даремно. Його підлеглий був не тільки живий і не поранений, а напроти – дуже задоволений своїм положенням. Принаймні, саме про це розповідала щаслива посмішка на його вустах.

Алекс настільки не очікував побачити свого підлеглого сплячим, що в першу секунду навіть розгубився.

– Ва-а-айлд? – покликав він, спантеличено дивлячись на величезну тушу, що лежала у позі ембріону у нього в ногах, посміхалася та смачно прицмокувала.

Само собою, що Алекс звернувся до підлеглого риторично, не чекаючи, що той відгукнеться. Проте сплячий відгукнувся…

Розкотисто-громовим: «Хр-ррря-аам! Хр-ррря-аааааам! Хр-ррря-аам! Пам-пам!

– Ва-а-а-айлд! Дубина ти стоєросова! Як я це розумію, ти знайшов не тільки документи, а й пилок?! І в тебе вистачило розуму, його понюхати, щоб упевнитись, що це саме то, що ти думаєш? – як і раніше, риторично, але тепер уже не оторопілим, а й дуже і дуже злим тоном волав на сплячого Алекс.

І знову розкотисто-громове: «Хр-ррря-аам! Хр-ррря-аааааам! Хр-ррря-аам! Пам-пам!», стало йому відповіддю.

– Звільню! Тепер я стовідсотково тебе звільню, йолоп ти впертий! – переконано пообіцяв Алекс і досить грубо пнув ногою тушу громили, яка відреагувала тим, що, перевернувшись на інший бік, в чергове огласила кімнату розкотисто-громовим «Хр-ррря-аам! Хр-ррря-аааааам! Хр-ррря-аам! Пам-пам!».

Кессіді та Пенелопа, боячись поворухнутися і тим самим привернути до себе увагу спільника троля, яким виявився добре знайомий ним Алекс Каролінг, застигли мармуровими статуями.

І їх можна було зрозуміти: з усіх випадкових збігів – цей збіг був одночасно й найбільш підозрілим і настільки ж невдалим для них.

Бо якщо б спільник троля був невідомим зловмисником, то в них ще залишалася б надія на те, щоб вони зможуть вийти з цієї ситуації зі втратою лише невеличкого епізоду пам’яті.

Алекс же, подумки розмірковувала Кессіді, зітре їм пам’ять дощенту. І причому зробить він це, навіть не тому, що він безжальний й безпринципний лиходій, а те, що він саме такий, вона вже не сумнівалася ні секунди, а лише тому, що інакше він ризикує тим, що рано чи пізно, але інформація, яку він зітре з їх епізодичної пам’яті майже напевно випливе з їх підсвідомості. Бо якщо вона у свої одинадцять років знала про пластичність мозку, то маг такого рівня, як найяскравіша зірка магічної науки Алекс Каролінг – знав про це однозначно.

І тому надія була лише… Лише на те, що зараз Алекс – підхопить заклинанням левітації свого сплячого спільника і покине місце злочину, так і не помітивши ні її, ні Пенелопи.

Надія ця, щоправда, навіть у її уяві, здавалася нездійсненною. І саме такою вона й виявилася у реальному житті.

Зрозумівши, що його підлеглий не тільки живий, а й цілком задоволений життям, принаймні на цей момент, Алекс вирішив зайнятися тим, для чого він власне сюди й заявився: поверненням апартаментів у той стан, в якому вони перебували до того, як зазнали варварського обшуку.

Чухаючи потилицю, він окинув поглядом кімнату. Точніше, поглядом він встиг окинути лише ту її частину, що знаходилася між сплячим тролем й тролячею кліткою із двома маленькими дівчатками, які були ув’язнені усередині неї.

– Ке-ееєсі-ді? Пе-не-ло-о-о-о-опа? – приголомшено промовив він.

Вираз обличчя Алекса, до речі, був навіть ще більш ошалілим, ніж у троля, коли той побачив дівчаток.

– Алексе! Алексе! Слава богині! Ти нас знайшов! – схлипнув, полегшено видихнула Кессіді, у якої миттєво виник план. – О Трилика, дякую! Ти почула наші молитви! Нам було так страшно! Так же ж, Пенелопо? – вона штовхнула плечем подругу і та закивала у знак згоди, як китайський бовдур. – Ми не знаємо, навіщо він нас схопив… Ми просто гуляли… – навмисне плутано почала пояснювати маленька казкарка. – Але він нас схопив! Прямісінько на вулиці! І навіщось притяг до цієї квартири! А потім він почав таке робити… Він усе тут перевернув… А нам, – вона схлипнула знову і вдала, що витирає сльози. – На було так страшно, аж моторошно! – вона знову штовхнула подругу в плече своїм плечем.

– Дуже й дуже страшно! – зрозумівши натяк, підтвердила та.

– Вайлд, схопив вас на вулиці? – оторопіло перепитав Алекс.

– Угу! – відповіли в унісон, одностайно киваючи головами маленькі брехухи. – Прямісінько на вулиці! – підтвердила Кэссиди.

– Нічого не розумію, – розгубився молодик. – Навіщо це йому?

– Ми теж не розуміємо… – тремтячими губками дружнім хором повідомили дівчатка. – Можливо він раптом сказився? І це на нього так тролячий сказ так подіяв? – припустила Кессіді.

– Це дуже й дуже дивно… – задумливо промовив Алекс, якого ця дивина дуже й дуже бентежила.

Однак турбував його аж ніяк не гіпотетичний «тролячий сказ». Алекс достеменно знав, що ірраціональна поведінка у вигляді відлову маленьких дівчаток до симптомів як тролячого, так і взагалі будь-якого сказу – не відноситься.