Глава 17

Глава 17

Який він все-ж-таки гарний парубок, думала Кессіді, проводжаючи безнадійно-зачарованим поглядом Алекса Каролінга. Абсолютно досконалий з ніг до голови. І одягнений і причесаний так нібито тільки-но зійшов зі сторінок модного журналу. Їй дуже хотілося забути про усіх тих дівчат, яких вона поклялась врятувати від розбитого серця і з чистою совістю поринути у мрії…

У ті самі мрії, де вона біжить назустріч Алексу, а він ловить її у свої обійми, прогортає до своїх грудей і ніжно цілує у чоло, а потім у… щічку.

Саме так, поки що тільки у чоло та щічку. Бо вона пристойна одинадцятирічна дівчинка. А ще вона відповідальна та справедлива і дала обіцянку своїй богині! І тому вона не сміє, не має права дозволити Алексу й надалі задля задоволення власного самолюбства розбивати невинні дівочі серця! І не має жодного морального права мріяти ні про обійми, ні про поцілунки цього невідпорного красунчика.

Тому вона зараз же викидає з голови усі дурниці і  починає думати лише про те як їй найскоріше виконати свою священну обіцянку!

Юна месниця важко зітхнула.

Яка ж це, виявляється, важка ноша – обов’язок. І як це важко, виявляється, розлюбити. Ось начебто розумом вона все розуміє, що і бабій він і мерзотник, а серце все одно завмирає щоразу, як тільки вона навіть подумки згадує про Алекса Каролінга. Вже не кажучи про те, що зустрічатися з ним їй й зовсім протипоказано. Тому що, як тільки вона бачить Алекса, вона нібито потрапляє в інший вимір, в якому існують тільки він та вона.

На щастя, у неї достатньо сильна воля, тому потрапляє вона в цей вимір ненадовго: усього на кілька секунд, після чого бере себе в руки і починає вже вести себе не як закохана ідіотка, а як нормальна поважаюча себе відьма.

Дівчинка вкотре зітхнула, струснула головою, посміхнулася і помчала стрімголов сходами вгору, у свою кімнату, де з розбігу плюхнувшись на ліжко, дістала із задньої кишені своїх джинс смартфон і зателефонувала подрузі.

– Пен, ти просто не повіриш, що зараз було! – одночасно запально і схвильовано вигукнула вона в слухавку, тільки-но другому кінці зв’язку прийняли виклик. Услід за чим, відразу без будь-яких «привіт» або «як справи» на одному подиху розповіла усе, що власне «було».

– Оце так-так! – оцінила подруга почуте. – І як думаєш, він тобі повірив?

– На цей раз, повірив, – впевнено завірила співрозмовниця. – Але наступного разу вже не повірить! – стурбовано додала вона. – Інакше кажучи, в нас залишилася лише одна єдина остання спроба!

– Одна єдина остання спроба? Хммм… не густо… – зітхнувши, задумливо промовила Пенелопа, дуже й дуже невисоко оцінюючи їх с подругою шанси на успіх.

– Гей, Пен, ану не став на нас хрест! Наша справа не така вже й безнадійна! – заперечила Кессіді. – Тим більше, що я маю ідею! І цього разу, запевняю тебе, у нас усе вийде як треба! Реалізувати цю мою ідею, щоправда, буде доволі складно, але якщо нам усе ж таки це вдасться, то ми нарешті таки провчимо цього безжалісного серцеїда Каролінга! Коротше, Пен, терміново при до мене, нам потрібно усе детально обговорити!

– Зараз буду! – охоче відрапортувала подруга.

Пенелопа сказала, Пенелопа зробила. Не минуло й години, а вона вже дзвонила в парадні двері особняка Колдінгсів.

Почувши дверний дзвінок, Кессіді, яка з нетерпінням чекала на подругу, на такій швидкості рвонула до дверей, що мало не збила з ніг дворецького, який, як йому і належало за посадою, теж поспішав до дверей.

– Побережи-иись! – похапцем прокричала дівчинка, попереджаючи про своє наближення літнього чоловіка. І той, навчений гірким досвідом, поспішив притулитися до поруччя сходів. – Це до мене! – додала вона, пояснюючи, чому саме вона так поспішає до дверей.

Можливо для Кессіді це і було поважною причиню, але не для дворецького.

– І то й що? – незадоволено забухкотів він услід їй. – Це моя робота – відчиняти двері! Моя законна робота! Гей, та що ж ти робиш, шалене дівчисько?! – раптом сердито гаркнув він. – Ніколи більш так не роби! – прокоментував він дії дівчини, якій навіть на думку не спало, що перш ніж навстіж розчинити двері, треба або подивитися в вічко, або запитати, хто саме знаходиться за дверима. – Невже ти не розумієш, Кессіді, що таким чином ти наражаєш на небезпеку не тільки себе, але й усіх інших у будинку?!

– Та годі вже буркотіти, Саммерс! Ви що не бачите, що це Пен! – відмахнулася дівчинка.

– Кессі, я серйозно! Настільки серйозно, що якщо ти зараз не пообіцяєш мені, що більше ніколи так не зробиш, я поговорю із твоїм батьком! – пригрозив дворецький. – І він вже не буде з тобою церемонитись, як це роблю я, він швидко тобі пояснить, що можна робити, а чого не можна!

Ось тільки говорив Саммерс все це виключно для себе, бо звикла до його постійного буркотіння Кессіді не залишалися, аби вислухувати його гнівну філіппіку до кінця. Щойно перед подругою відчинилися вхідні двері, вона схопила її за руку і обидві дівчинки стрімголов помчали в її кімнату.

Пенелопа ще жодного разу не бачила подругу в такому рішучому настрої. Вона ще й схаменутися не встигла, проте Кессіді вже не тільки затягла її в свою кімнату і зачинила за нею двері, але й повісила на двері закляття, яке змушувало будь-кого, хто прямував у кімнату до Кессіді, забути про те, куди саме він йшов. І навіщо.

– Нічого собі, які перестереження! – прокоментувала гостя. – Невже наші справи аж такі погані?

– Та ні, – відмахнулась господиня кімнати. – Це я просто не хочу, щоб нам завадили.

– Ну що ж тоді, розповідай! – нетерпляче зажадала гостя, з розмаху падаючи у велике м’яке крісло і комфортно влаштовуючись у ньому разом із ногами. – Що в тебе за ідея?

– Що в мене за ідея? – пустотливо блиснувши очима, перепитала Кессіді, яка снувала туди-сюди по кімнаті. – Як ти дивишся на те, Пен, щоб зробити Каролінга однією з жертв горгони Сфено? – оголосила вона, нарешті, примостившись на билиці сусіднього крісла. – Ось така в мене ідея! – явно задоволена собою додала вона.