Глава 16

Глава 16

Сім років тому…

Олександр Каролінг ходив туди-сюди по вітальні резиденції сім’ї Колдінгс, обмірковуючи як би так урезонити одинадцятирічну норовливу пустунку, щоб при цьому не спонукати її на ще більш злобливі та лиходійні витівки.

Проте час вже виходив, оскільки предмет його прикрого роздратування, ось-ось вже повинен був прийти зі школи, а спіч, який у його розумінні, був здатний достукатися одночасно і до розуму і серця одинадцятирічної капосниці – ще не був готовий.

– Гармове лайно! Та я навіть перед складанням іспиту на ступінь магістра так не нервував, – пробуркотів молодик собі під ніс. – Може все-ж-таки краще попросту поговорити з Ребеккою та Стівеном? І нехай вони з нею розмовляють! Вона ж їхня донька! Їм її і виховувати, а не мені.

Молодий чоловік потер перенісся, і задумливо закусив нижню губу. Так, вирішив він, саме так я й зроблю. І тут же сам собі сказав:

– Ну ти даєш Каролінг! Це ж виходить, що ти увесь такий дорослий та могутній відьмак і злякався маленької дівчинки! – несхвально хмикнув він, зневажаючи себе за боягузтво.

Але тут спеціальний педагогічно-психологічний підхід потрібен, а я, ні йотуна, не розумію в образі мислення маленьких дівчаток. Тут же почало виправдовуватися його обережне, а ні разу не боягузливе «я», перед почуттям його власної гідності. Проте почуття власної гідності залишилось невблаганним: і тому, ти, підібгавши хвіст, біжиш скаржитися на маленьку дівчинку її батькам?! Резонно-зневажливо парирувало воно.

Приведений почуттям гідності аргумент був більш ніж вагомим, отже жодного разу не боягузливе, а просто обережне «я» не змогло з ним не погодитись.

– Гаразд, була – не була! Будь що буде! Але я повинен сам із нею побалакати! – вкотре вирішив молодик.

На цей раз вже остаточно.

Втім, остаточним це рішення було лише потому, що як тільки він його прийняв, за його спиною рипнули двері.

– Містере Каролінг, ви просили повідомити вас, як тільки наша Кессі прийде додому зі школи, – одночасно і байдужим і шанобливим голосом проголосив дворецький Колдінгсов. – Так ось, вона вже прийшла, сер! Бажаєте, щоб я повідомив її про те що ви чекаєте на неї?

Алекс із приреченістю засудженого до страти кивнув. І у той же момент, немов за велінням чиєїсь чужої волі, раптово широко відчинилося вікно, крізь яке в кімнату слідом за сліпучим спалахом блискавки прорвався оглушливий гуркіт грому.

Нічия чужа воля до цього, зрозуміло, причетна не була. Просто різкий порив сильного осіннього вітру плюс протяг, що утворився у зв’язку з прочиненими дверима.

Проте перш ніж Алекс це зрозумів, він не тільки здригнувся від несподіванки, але ще й приготувався до відбиття атаки.

Оце я дожився! Вже від кожного шереху підстрибую! Подумки вилаяв він себе і саркастично посміхнувшись, пробуркотів собі під носа:

– Хоча… усе вірно! Породження пекла завжди з’являються під гуркіт грому і спалах блискавок!

– Що-що? Що ви сказали, сер? – перепитав дворецький, який за гуркотом грому не почув, що пробуркотів Алекс.

– Я сказав, Саммерсе, що я вам буду дуже вдячний, якщо ви повідомите Кессіді, що я чекаю на неї у вітальні, бо хочу з нею поговорити.

– Звісно, ​​сер, – кивнув дворецький і зник за зачиненими дверима.

Тут слід зазначити, що іронічний коментар Алекса щодо «породження пекла» не був передбаченням, це була просто фігура речі. Однак, тільки-но він озвучив цей жарт уголос, як його раптом й справді пронизало не те, щоб погане, але досить неприємне передчуття. Щоб тебе, Алексе! Негайно припини цю дівчачу істерику! Прикрикнув він подумки на себе. Це буде лише розмова. Так, це буде розмова з одинадцятирічним чортеням, який вже завдав тобі безліч дрібних неприємностей! І ще безсумнівно доставить! Але ось зараз це буде лише РОЗМОВА! І чортеняті усього одинадцять. І воно зовсім не породження пекла, а дівчинка. Усього лише маленька дівчинка.

На відміну від Алекса, що мучився невпевненістю та поганими передчуттями, маленьке чортеня визначилося зі стратегією, якої воно буде дотримуватися, у ту ж мить, як тільки дворецький повідомив, що у вітальні на міс Кессіді чекає містер Каролінг. Чортеня вирішило, що найбільш правильною стратегією буде приспати пильність противника.

– Доброго дня, Алексе, мені передали, що ти хотів зі мною поговорити? – тоном, з яким королеви звертаються до своїх васалів, почала розмову Кессіді, з’явившись на порозі вітальні.

– Так, Кессі, я й справді хотів поговорити з тобою, – кивнув «васал». – Точніше, я хотів тебе спитати, чи не знаєш ти раптом, як так вийшло, що моє волосся раптом позеленіло?

Зігнувши в очікуванні відповіді, праву брову, Алекс допитливо подивився на «королеву».

– Зрозуміло, знаю, – охоче визнала «королева». – Наскільки я чула, тобі на голову впало відро із зеленою фарбою, – невинно кліпаючи очима, додала дівчинка.

– А як так вийшло, що архіваріус, який нібито викликав мене до бібліотеки, щоб нібито передати мені знайдені під час ремонту сувої і віддати їх мені на відновлення, як пізніше з’ясувалося, поняття не мав ні про сувої, ні про те, що він мене викликав до бібліотеки, теж, гадаю, знаєш? І як так вийшло, що стіни в бібліотеці фарбувалися у світло-ліловий, а у цеберці чомусь раптом виявилася яскраво-зелена фарба? Ти ж знаєш і про це теж, чи не так Кессі? – Алекс пронизливо-дошкульно подивився прямо у вічі дівчинки, нібито намагаючись зазирнути їй у душу.

– Ні-ііі, – здивовано-налякано простягла дівчинка, знову невинно заплескавши очима. – Нічого такого я й близько не знаю! – активно замотала вона головою, відхрещуючись від обвинувачень. – Але, знаєте що, думаю, ви маєте рацію, – раптом задумливо кивнула вона. – Те, що в бібліотеці, звідки не візьмись, виявилося цеберко саме із зеленою фарбою, дуже підозріло. А те, що воно впало вам на голову – ще більш підозріло. Тому, я б на вашому місці від цього брехливого архіваріуса трималася б якомога дальше... Він явно точить на вас зуб!