Глава 15

Глава 15

Після того, як Королева літнього Благого двору розтанула в сонячному світлі, Алекс з хвилину похмуро дивився їй услід, тобто в нікуди.

Притулившись до бічної панелі книжкової шафи, він заплющив очі і спробував заспокоїтися. Він був дуже і дуже злий. Проте, на жаль, це була не та злість, що вприскує в кров потужний струмінь адреналіну, і у наслідок якої море стає по коліно, а в злість безсилля.

Її Величність його зробила. Звичайно, що він прочитає та вивчить усе, що можливо про дар Кессіді і спробує знайти інший спосіб, за допомогою якого можна буде дізнатися про те, що сталося на квартирі міністра Благого літнього двору фейрі. Однак його провідницький дар підказував йому, що єдине, чого він цим досягне – це відстрочки.

Хоча… Була ще Кессіді. І можливо, йому таки ще вдасться її переконати? Навряд чи, звичайно, але спробувати можна.

– Кессі, перш ніж ти ухвалиш остаточне рішення, раджу і тобі теж дізнатися, що таке руна кровного зв’язку. А також усе, що можливо, про свій дар… – зітхнувши, запропонував він.

– Я обов’язково це зроблю, – кивнула дівчина. – Однак не сподівайтеся даремно, що це щось змінить. Заради порятунку своїх батьків я піду на все. Я не відступлю, навіть якщо похід на квартиру міністра – означатиме для мене вірну смерть або вірне божевілля. Що ж до руни кровного зв’язку, то дещо я вже про неї знаю, і тому можете не турбуватися – я категорично відмовлюся від ритуалу. Тож, не хвилюйтеся, ви нічим не ризикуєте. У мене немає жодного бажання бути пов’язаною з вами ще більш ґрунтовно, ніж ми вже пов’язані, – з глузливою похмурістю пообіцяла вона.

– Я радий, що хоч у чомусь наші з тобою бажання повністю збігаються, – посміхнувся Алекс. – Але, на жаль, мені від цього не легше. З одного боку, я обіцяв твоїм батькам та Річчі, подбати про твою безпеку. З іншого боку, Ребекка та Стівен – далеко не чужі мені люди. Коротше кажучи, Кессі, я маю подумати…

– Вибачте мене, будь ласка… за все… – несподівано навіть для самої себе, раптом прошепотіла дівчина.

Алекс подивився на підопічну, потім погляд його ковзнув на рожеві стіни і він посміхнувся.

– Якось переживу, – миролюбно завірив він і махнувши рукою, відкрив портал. – Прошу! Ваша кімната чекає на вас, міледі, – схилився він у блазенському поклоні.

– Ні-ні, дякую… – похитала головою дівчина. – Я хочу подихати свіжим повітрям. Не хвилюйтеся, проводити мене не потрібно. Просто, нагадайте мені, будь ласка, у якому корпусі ви мене поселили?

– Три А. – До завтра Кессі…

– До завтра, – кивнула дівчина.

– А-ааах, щоб його дідька лисого!

Голос господаря кабінету застав дівчину вже біля самого виходу.

– Кессі! – заплющивши очі та на мить прикусивши нижню губу, окликнув він. – Стій! Я хочу попросити тебе про послугу.

– Проте озвучити, що саме вам від мене потрібно є абсолютно непосильним завданням для вашого его? – посміхнувшись, парирувала дівчина, яка відразу ж здогадалася, про що саме опікун хоче, але не наважується, її попросити.

Алекс провів п’ятірнею по голові, скуйовдив на маківці своє волосся.

– Я перепробував все! – неохоче зізнався він. – І якщо з рожевими стінами я б ще якось міг змиритися, але ці кляті боксери з жовтими качечками! Кессіді, наді мною тільки за сьогодні і так вже довго і надривно сміялися ректор нашого університету та обидва мої помічники! І ти просто не уявляєш, як довго сміялася Королева Елана…

– Тобто рожеві стіни залишити, а прибрати лише боксери з качечками? – хитро посміхнулася дівчина.

– Жодних рожевих стін! Поверни все, як було, якщо це в твоїх силах, зрозуміло! – роздратовано вимагали у неї.

– А чарівне слово? – солодко нагадала своєму могутньому опікуну підопічна.

– Бу-уудь ла-аааска! – процідив крізь зуби господар кабінету.

– А що мені за це буде? – поцікавилася дівчина, раптом вирішив поторгуватися. – Як щодо обіцянки, що ваше рішення відносно мого дару та відвідування мною квартири міністра у будь-якому разі буде позитивним?

Проте замість бажаної обіцянки у відповідь вона почула виразний скрегіт зубів. Що ж до фіалкових очей, то під їх недобрим поглядом їй раптово стало дуже й дуже ніяково. І торгуватися якось відразу перехотілося. Помітивши, як заходили на вилицях опікуна жовна, дівчина припустила, що він намагається підібрати слова, якими можна було б і урезонити її і які водночас були б цензурними.

Пауза затягувалася. А слова все не знаходилися та й не знаходилися. Щоб заспокоїтися, Алекс навіть кілька разів судорожно втягнув в себе і видихнув з себе повітря, але цензурні слова все одно не знайшлися. Тому він нарешті здався. Зробив пас рукою, відчинивши тим самим двері свого кабінету.

– До завтра, Кессіді! – вказавши кивком голови на вихід, прогарчав він.

– До завтра, – з вдаваною байдужістю, знизавши плечима, кивнула дівчина.

Слідом за чим, розпрямивши спину і задерши підборіддя, гордо й незалежно, ніби це вона сама так вирішила, а зовсім не тому, що їй вказали на двері, пройшла на вихід.

Аж раптом вже в дверях вона зупинилася і обернулася. Зустрів здивований погляд опікуна, вона відповіла на нього променистою посмішкою, прошепотіла зворотне заклинання і… попрямувала далі. Не забувши при цьому завбачливо зачинити за собою двері.

Грюк, щоправда, при цьому вийшов надмірно гучним, проте відьма вона теж людина. І в неї теж нерви.

У чому тоді була її передбачливість?

Звичайно, Кессіді навіть на думку не спало, що опікун раптом кинеться за нею слідом, щоб подякувати їй за те, що вона все ж таки зглянулася над ним і повернула його кабінет у початковий стан. Тим більше, що якби він вирішив це зробити, закриті двері його не зупинили б. А ось для того, щоб заглушити звук нецензурного закиду, що вирвався таки з надр пошарпаної опікунської душі, щільно зачинені двері – саме воно.

І якщо дверима Кессіді грюкнула виключно заради порятунку деканської репутації свого опікуна, то його кабінет у початковий стан вона повернула тому, що зрозуміла – все, чого вона могла досягти цією своєю витівкою – вона вже досягла. Точніше, нічого вона не досягла, окрім того, що розлютила і трохи провчила впевненого у своїй всемогутності Алекса Каролінга. Що ж і це теж немало...