Глава 12

Глава 12

– Фух! Нарешті вони від мене відчепилися!

З полегшенням видихнула Кессіді, спостерігаючи як її нові знайомі все більш і більш віддаляються від неї.

– Теж мені рятівниці-цілительки знайшлися! Відкіля я знаю, що земляний дух – це не ваших рук справа! Тож дурних нема! Ви йдіть собі своєю дорогою, а я своєю, бо мені так спокійніше, – пробурмотіла вона.

Цікаво, чи дуже далеко моя кімната? Замислилася вона, заозиравшись по сторонам. Хоча якщо точніше, то мене цікавить, яка з кімнат цього явно не маленького гуртожитку – моя? Номера своєї кімнати я не пам’ятаю. Навіть ще гірше, я його просто не знаю, бо забула спитати. Де і як розташована моя кімната я теж не знаю, бо, коли я йшла слідом за моїм так званим опікуном, я була такою роздратованою та засмученою, що мені навіть на думку не спало запам’ятовувати дорогу. До того ж і планування приміщень тут зовсім інше, ніж було у гуртожитку при Вікканській Академії. Так що, якби я навіть спробувала запам’ятати, то з огляду на моє уроджене просторове недоумство, у мене все одно нічого не вийшло б. До того ж це не гуртожиток, а прямий якийсь Кноський лабіринт із ув’язненим в ньому Мінотавром[1]!

От дідько! Це що ж мені тепер, спочатку блукати коридорами в пошуках виходу, а слідом за цим блукати територією університету в пошуках мого опікуна? Засмучено зітхнула дівчина й знеможено притулилася до найближчої стіни.

Але через промоклий до нитки одяг відразу ж й відсторонилася від холодної бетонової поверхні. Здригнулась усім тілом і раптом завмерла, бо разом з охолоджуючим ефектом, на неї зійшло прояснення, завдяки якому до неї повернулися ясність та креативність мислення.

Перевівши погляд на свої «взуті» тільки в мокрі шкарпетки ноги, Кессіді навіть руками сплеснула від досади. Це ж так просто!

– Туфлі! Мої туфлі! – вигукнула вона. – Які, на моє щастя, лишилися в кімнаті! Адже, я можу використати пошукове закляття! Нарешті, хоча б у чомусь мені сьогодні таки пощастило. Я знайду вас туфлі. І завдяки вам я знайду і мою кімнату. Отже, що в нас римується зі словом «туфлі»? – замислилися вона. – Туфлі – гуфлі! Туфлі – жуфлі! Дідько! Дідько! І ще раз дідько! Який тільки ідіот придумав, що пошукові закляття обов’язково мають бути римованими?!

– Ну гаразд, – пробурчала вона, стягуючи з обох ніг шкарпетки. – Даваймо, шкарпетки мої, ми с вами спробуємо ось таку риму…

– Ведіть мене мої шкарпетки-иии кожна до своєї туфлі-ііі! – наказала вона, не особливо сподіваючись на позитивний результат, бо рима була така собі, навіть на її вельми демократичний погляд до віршування.

Однак...

– Фу-ууух! – полегшено видихнула дівчина, коли рима таки спрацювала, й шкарпетки, які до цього лежали в її долонях подібно зморщеним сморчкам, раптово здійнялися й гордо замайоріли наче національні прапори переможців міжнародної олімпіади. Мало того, шкарпетки не просто віяли, вони майоріли, чітко вказуючи напрямок.

Й отож, приблизно через десять хвилин змучена й нервово-випотрошена Кессіді вже була у своїй, якщо її так можна було назвати, кімнаті.

– Мамо! Матінко! Мамуся! –  втомлено впавши в крісло, пробурмотіла Кессіді. – Я ще й дня не пробула у цьому клятому університеті, а вже ненавиджу все тут кожною фіброю своєї душі. І це при тому, що я ще не побувала на жодній лекції.

Втім, вже наступного моменту вона сама себе зупинила.

– Ні, ні, ні, Кессі! Так не піде! – сказала вона собі. – Так не піде, тому що «розкиснути», якраз й було твоєю найпершою помилкою! Саме цьому твої вороги й мали нагоду застати тебе зненацька! А от якби ти замість того, щоб сидіти і киснути, відразу ж після прибуття у свою кімнату зайнялася б встановленням захисту, то нічого подібного не сталося б!

Сувора догана самої собі справила на дівчину ефект «хорошого стусан під зад», який спонукав її на те, що наступні кілька годин вона провела тільки й саме за перетворення своєї кімнати в неприступну фортецю.

І тільки-но вона закінчила з фортифікаційними укріпленнями, як задзвонив її мобільний.

– Кессі, – звернувся до неї з трубки голос Алекса Каролінга, – я за дверима з твоїми речами…

– Чим доведете, що ви це ви? – вередливо уточнила дівчина.

– Наприклад, ось цим! – звістив роздратований і завантажений кількома валізами Алекс Каролінг, матеріалізувавшись у її кімнаті. – Непоганий, мушу визнати, захист… – у тоні молодого чоловіка не було й тіні сарказму, скоріше навіть схвалення.

Тим не менш, роздратована тим, що опікуну настільки легко вдалося подолати її захист, Кессіді була абсолютно впевнена, що в душі він однозначно глузує з неї.

– Але явно недостатній, не те, щоб зупинити вас, але навіть затримати! Ви це хотіли мені сказати? – невдоволено буркнувши, поцікавилася дівчина.

Алекс неквапно й якось навіть ледаче, немов у сповільненій зйомці, звантажив із себе усі до однієї валізи. Пройшовся туди-сюди по кімнаті. Потім повторив шлях ще раз й ще раз.

– Кессі, – відкашлявся він, – я не вмію бути опікуном і взагалі погано розумію, що це таке.

– Опікун – від слова піклуватися, – резонно прокоментувала дівчина. – Ви могли б спробувати просто піклуватися про мене, замість того, щоб постійно демонструвати свою перевагу!

– Кессі, – важко зітхнув чоловік. – Хочеш вір, хочеш ні, але я намагаюся піклуватися про тебе. І роблю це настільки, наскільки вмію… І саме тому визнаю, що твій захист й справді чудовий. Такий чудовий, що на території цього університету його ніхто інший, крім мене, не зможе подолати – це Я тобі гарантую!

– І хто такий цей «Я»? Чому я повинна вірити його експертній думці? – засмучено буркнула нітрохи не підбадьорена даною заявою Кессіді.

– Менше знатимеш, краще спатимеш! – посміхнувся Алекс. – Чула таке?

– Мені хоч так, хоч так не загрожує добре спати на території цього вашого СУ-УУПЕР безпечного для мене «УММ»! – саркастично огризнулася дівчина.

– Нічого, – іронічно посміхнувся Алекс. – Як тільки ти усе тут перефарбуєш в СУ-УУПЕР веселенькі кольори, які ти так любиш, твій настрій одразу покращає! – у тон дівчині глузливо парирував він, особливо виділивши слово «супер». – До речі, а чому це стіни твоєї кімнати досі не рожеві? Це ж, як я зрозумів, твій улюблений колір?