Глава 11

Глава 11

Чим далі, тим тільки гірше!

Дівчина намагалась, але ніяк не могла заспокоїтись.

Новий навчальний заклад, новий гуртожиток, нова кімната… Хоча не така вона вже й нова, просто чужа! Як, зрештою, і все інше! Все тут чуже! Чужа шафа, чуже ліжко! А в університеті ще й чужі коридори, чужі аудиторії, чужі лиця незнайомих мені професорів та однокурсників. Все чуже! Нічого рідного та близького! І це просто жахливо!

– Мамо, тату, Річчі, що з вами? Як ви? Як же мені вас не вистачає. Як же я боюсь за вас, мої рідненькі... – прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

Якийсь час дівчина стояла, невидюще дивлячись на двері, за якими зник її опікун. Нарешті відвела очі від двері, зітхнула й підтягнула до вікна одне з крісел, сівши в яке, вона досить довго просиділа, дивлячись у вікно.

Попри її зневажливе зауваження, Кессіді не могла не визнати, що вид на мальовниче гірське озеро ні чим не поступався нескінченним океанським просторам, які вона звикла бачити кожен день зі свого вікна в Вікканській Академії. Просто він був іншим. Чужим, як і все інше тут.

Тим не менш, у неї навіть дух захопило від краси, що постала перед її очима. Оточене з усіх боків лісистими схилами гір освітлене променями осіннього сонця озеро лежало перед нею, наче перлина рідкісного яскраво-синього кольору в золотій черепашці. Й тому як не поглинена вона була занепокоєнням та тривожними думками, вона не змогла не підпасти під чари дивовижного пасторального пейзажу.

І саме тут до неї, наче бандит з провулку, й підкралася втома… пограбувати не пограбувала, але рахунок за безсонну та неспокійну ніч пред’явила. Очі дівчини самі собою закрилися, отяжила голова самовільно притулилася до приємної прохолоди віконного скла, дихання вирівнялося і сповільнилося – й Кессіді непомітно для самої себе задрімала...

Несподівано цілковите умиротворення змінилося тривогою. А замість уколисуючого комфортного тепла, усе її тіло пронизав злий, колючий холод.

Кессіді насилу розліпила налиті свинцем повіки і зрозуміла, що знаходиться в абсолютній темряві.

Вже ніч? Промайнула здивована думка у її голові. Ні, не може бути. Відкинула вона це припущення. Скоріше я просто сплю і бачу сон. Або ж…

«Ні, ніяка це не ніч, – остаточно прокинувшись, зрозуміла дівчина, відчувши як її вії знов і знов з тихим шурхотом чіпляються за тканину, що покриває її очі. – Ох матінко моя рідна! У мене зав’язані очі!» – подумки звереснула вона.  

Одразу ж спробувала підняти руки вгору, щоб зірвати пов’язку... І зрозуміла з жахом, що руки її не слухаються. Все її тіло, як до цього повіки, ніби було налито свинцем і при цьому ще й зверху вкрите товстою кіркою льоду.

«Що за чортівня! Та що ж це відбувається таке? Мамочки!» – подумки заверещала Кессіді, в буквальному сенсі фізично відчуваючи, як її захоплює у полон паніка, присмоктуючись до кожної клітинки її тіла своїми численними мерзенними лапками-п’явками.

І наступної миті почула чийсь істеричний крик.

– Геть від мене! Щоб ти не було, геть від мене, погань! – вимагав чийсь одночасно тремтячий від жаху і дзвенячий від обурення голос, в якому вона з подивом впізнала свій власний.

Підсилена такими природними якостями, як норовливість і непокірність, злість надала Кессіді мужності й рішучості, за допомогою яких вона, хай і не відразу, але змогла взяти себе у руки і витіснити страх на задвірки своєї свідомості. Завдяки цьому дівчина, нарешті, змогла трохи послабити невидимі пута, що не дозволяли їй поворухнуться.

– Ууух и-и-и-и! Я-ааака-аа-а сиииильна дівчи-ииииинка! – провило щось, що за своєю моторошністю нагадувало стогін смертельно раненого звіра. І в ту ж мить затхлий, сирий запах могильної землі вдарив дівчині в ніздрі.

«Земляний дух приблизно п’ятого рівня!» – з полегшенням припустила Кессіді, після чого страх, який до цього заважав їй ясно думати і ефективно діяти, остаточно відступив.

Проте вже наступної миті вона нашорошилася знову, бо, крім неї і земляного духу, у кімнаті був хтось ще. Не ще щось, а саме хтось! Тому що здавлені смішки, що доносилися до неї, належали не духові, а людині! І при цьому не одній людині, а як найменше двом або навіть трьом.

– Теж мені найбільш захищена територія на планеті Земля! – подумки саркастично пирхнула вона. – Ага! Аж настільки захищена, що звичайнісінькі земляні духи почуваються тут як у себе вдома! – останню половину фрази, починаючи з «звичайнісінькі» вона навмисно вимовила вголос. Вслід за чи скомандувала.

– Світло! Прийди до мене Світло!

Й буквально наступної миті до неї долинуло дзижчання важких штор, що роз’їжджалися в різні боки. І навіть крізь пов’язку дівчина відчула, що кімнату затопило яскравим світом полуденного сонця.

– Уууууууу-уууууу-ууууууу! Це-е-ее-е не є-ее-е-е че-еееесно-оооо! – поскаржився своїм моторошним замогильним завиванням дух.

– Геть від мене чужа воля! Моя воля вище! – вигукнула дівчина і, пересмикнувши плечима, спробувала поворухнути руками.

І цього разу їй це вдалося.

Піднявши руки, вона притиснула крижані пальці до палаючих щік. Однак перш ніж вона встигла зняти з очей пов’язку, за її спиною пролунав тупіт численних ніг і гучно хряпнули вхідні двері.

Одним ривком зірвавши пов`язку, Кессіді ринулась слідом за «вітальною комісією», що уджиґнула без оглядки.

– Так ось, як тут вітають новачків! – вже на бігу, сардонічно посміхнувшись, прокоментувала вона.

З кімнати Кессіді вилетіла на надзвуковій швидкості, і тому була абсолютно впевнена: її кривдники від неї не втечуть. Що-що, а заклинання, за допомогою якого можна було розвинути швидкість балістичної ракети, без застосовування особливого зілля міг активувати далеко не кожний. Довго витримати вона таку швидкість, на жаль, не могла всього десять-двадцять секунд, проте їй більше і не треба було.

Одначе, хто б не були її недоброзичливці, виявилось, що й вони теж не ликом шиті. Вони явно заздалегідь продумали свій стратегічний відступ на випадок, якщо їм знадобиться «робити ноги». Й тому, тільки-но вона вискочила в коридор, то опинилася в непроглядній темряві, з глибин якої в обличчя їй дув дуже сильний вітер.